М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов, Р. Шухевич, А. Шептицький, І. Огіенко, О. Ольжич, О. Теліга, І. Багряний. Ці та інші видатні постаті національної історії, котрі жертовно служили українському народу, були не тільки сильними духом та ідейними переконаннями, а й талановитими та освіченими людьми. Саме завдяки своєму високому інтелекту вони свідомо стали на страдницький жертовний шлях боротьби за визволення нації від колоніального поневолення, мужньо перенісши все, що їм було послано долею, і поклавши своє життя заради кращого майбутнього Вітчизни. А тому їхні імена залишаться у вдячній пам’яті нащадків навіки.
У добу УНР в українській владі майже всі міністри були інтелектуалами та видатними особистостями. Здобувши ґрунтовну на той час освіту, вони добре володіли, як усним, так і друкованим словом, знали кілька мов і могли вільно ними розмовляти. Вони, перш за все, керувалися своїми високими цілями й обов’язком перед суспільством. А перший президент України М. Грушевський був ученим-істориком світового рівня. І коли б не трагічні події, пов’язані з окупацією України совєцькою Росією, безперечно, вона б не зазнала тих апокаліптичних втрат, які були їй нанесені сталінським режимом. У ті роки було завдано жорстокого удару по генофонду нації, по її інтелектуальній міці (нищення інтелігенції, академічних інституцій, пам’яток духовної культури). Історія не знала подібного тотального нищення коріння етносу, як це сталося у 20—30-х роках XX століття з українцями.
Як відомо з багатьох історичних і політологічних досліджень, партійний апарат у довоєнний період складався в основному з малоосвічених людей, які робили кар’єру тільки завдяки рабському служінню системі, були звичайними функціонерами, гвинтиками чітко налагодженого тоталітарного механізму. Вони пройшли вишкіл не на засадах загальнолюдських цінностей, оволодівання міцними знаннями та загальною культурою, а на заідеологізованій політосвіті, на дисциплінарному кодексі бійців партії, яких Сталін перетворив в «орден мечоносців». З історії також відомо, що й сам «хазяїн» та більшість його соратників університетів не закінчували, зате найрадикальніші мали кримінальне минуле та в ім’я здійснення руйнівної революції здатні були піти на все. Що вони насправді й робили, вчинивши страхітливі репресії в колишньому СРСР. Керувалися не законами й нормами моралі, прийнятими у цивілізованому суспільстві, а політичною доцільністю і шляхом примусу та жорстокої кари тримали мільйони людей у страху та покорі.
Мені на все життя запам’яталася зустріч у Лохвиці (Полтавщина) на початку 70-х років з одним із колишніх червоних командирів (мав кілька класів церковнопарафіяльної школи), котрий хвалився своїми подвигами, проявленими ним у роки громадянської війни. Пригадую, тоді я звернув увагу на велике дзеркало в красивій оправі, яке висіло у вітальні його будинку. На моє запитання, звідки в нього така антикварна річ, він розповів, що коли били «буржуїв», якось наскочили на хутір господаря, його родину арештували, тих, хто чинив опір, порубали шаблями на місці, а їхнє майно роздали червоногвардійцям. І так було не тільки у Лохвицькому повіті. По всій Україні в ті роки пролилося багато крові від затіяного більшовиками великого громадянського конфлікту. Як відомо з численних історичних джерел, у своїй переважній більшості ці злодіяння чинилися під керівництвом людей з низьким рівнем освіти, моралі і культури.
Та розповідь, яку я почув у свої молоді роки, як мовиться, з перших уст, й до цього часу обпікає мене своєю страшною правдою, служить переконливою ілюстрацією того, що сталося з українським народом у минулому столітті, коли він, втративши силу духу, віддав себе на поталу новим завойовникам, що десятиліттями чинили над ним велику наругу, вбиваючи почуття національної гідності.
Здобувши 1991 року мирним шляхом незалежність, Україна постала перед новими проблемами. За посткомуністичної доби з усталеним менталітетом комунальної психології більшої частини її громадян, яких зрівняла табірна соціалістична система на багато років, на жаль, мало народжувалося постатей, наділених високими чеснотами, благородними цілями національного відродження.
У 60-х роках правозахисний рух в Україні очолили мужні борці за свободу Батьківщини, інтелектуали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук’яненко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Марченко та інші. Але шкода, що їх мало було у владі на початку 90-х років. Учорашні номенклатурники не дуже хотіли допускати їх до неї, як це, скажімо, було в Чехії, коли президентом країни став інтелектуал Вацлав Гавел. Там суспільство дозріло до усвідомлення своєї високої відповідальності перед часом, а тому довірило кермо письменнику, публіцисту, драматургу, котрий пройнявшись бідами і болями своєї вітчизни, знав, яким демократичним шляхом її треба вести.
Серед можновладців усіх рівнів в Україні в основному люди освічені, дехто має по кілька дипломів. Проте були і є такі, хто, скориставшись службовим становищем, не дуже напружуючи свій посередній інтелект, швидко «понаписував» праці, здобув вчені звання, став навіть академіком, зробивши «кандидатами» і «докторами» й членів своєї родини. Прикладів безліч. Та коли вже в інтернеті пропонують за різні суми купити диплом будь-якого вузу, вчене звання аж до академіка — що тут дивуватися?! Ось так стихійні ринкові умови довели до парадоксальних ситуацій, коли вчорашні недоуки і невігласи вмить стали псевдовченими, отримали почесні звання для здійснення своїх кар’єрних цілей.
А хіба це не є обурливим, коли у Верховній Раді України деякі народні обранці демонстративно не хочуть говорити державною мовою, тим самим показуючи й свою низьку культуру? Чи може таке чинитися в якійсь іншій країні?
Отже, впродовж 16-річної новітньої доби ми побачили, як через брак патріотів-інтелектуалів, які б звіряли свої дії із совістю, щиро переймалися проблемами людей, владні «поверхи» в Україні заповнило немало сумнівних осіб. Скориставшись безладом у державі, в умовах «тіньової» економіки вони миттєво накопичили астрономічні статки, прирікши мільйони співгромадян на принизливе існування. А тому Україна опинилася в тисках небувалої за всю її історію корупції і морального розкладу тих, хто волею випадку став управляти людьми.
Цю драму нації добре усвідомив Президент України В.Ющенко, щиро намагаючись досягти того, щоб українці мали гідне життя, як у високорозвинених країнах Європи, щоб у державі нарешті почала правити сила закону, а не сила грошей. Який цьому чиниться шалений опір, ми бачимо нині.
Тож загроза національній безпеці існує, й вона полягає в тому, що в суспільстві зневажають закони, на низькому рівні перебуває правова свідомість. Іноді здається, що корупцію в Україні подолати неможливо, коли вже самі служителі Феміди потрапляють під її вплив (прикладів маємо також безліч). Це є наслідком комерціалізації усіх сфер життя суспільства.
Корупція проникла навіть і в середовище священнослужителів, що засвідчив нещодавно в одному із церковних видань предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет, закликаючи церковну спільноту не забувати про свою відповідальність перед Богом і суспільством.
Слабкодухі люди з низьким рівнем освіти, вузькими егоїстичними та меркантильними інтересами, які байдуже ставляться до гострих проблем суспільного життя, до громадянського обов’язку, до національної історії, культури, до свого духовного гарту і інтелектуального розвитку, неспроможні стати особистостями, а відтак повести інших правильним шляхом розвитку, до прогресу й процвітання.
Без морально стійких і патріотично переконаних, непідкупних чиновників, правників, душпастирей — взагалі свідомої національної інтелектуальної еліти, від якої залежить доля держави і людей, важко буде сподіватися на більш динамічний розвиток України, на гармонійні стосунки влади і громадян.
Деморалізоване упродовж багатьох десятиліть суспільство, не пройшовши через моральне очищення, а відтак оздоровлення, може бути приреченим на подальшу деградацію. Та є ще надія зупинити цей руйнівний для нації процес, пройнявшись болем за майбутнє держави, дітей і внуків. Тож плекаймо наш дух та інтелектуальну силу на благо рідної землі, її міці й слави!
