Я завжди з цікавістю читаю публіцистичні роздуми колеги Дмитра Карп’яка («Виховання почуттів. Викривлених», «День» № 118, 9 липня 2008 р.) котрого, як він пише, цього разу діймають викохані багатьма в собі банальні й непродуктивні плачі про нашу «бідосю»... Я належу саме до тих, кому морально найтяжче, бо я по-своєму розумію ситуацію в навколишньому житті й дивлюся на неї не через рожеві окуляри, а з позицій людини, яка критично оцінює дійсність, не впадаючи в ейфорію. До того ж, мені довелося подорожувати по країнах Європи, побувати у Канаді, й, порівнявши тамтешнє життя з нашим, я прийшов до твердого висновку, що Україна з її величезними природними ресурсами і талановитим працелюбним народом може зайняти місце під сонцем лише тоді, коли не втрачатиме час, динамічно розвиватиметься, коли керманичі держави не забуватимуть про свою високу відповідальність перед суспільством і більше вболіватимуть за наслідки своєї діяльності, коли політика поєднається з мораллю, коли люди, яких нині називають електоратом, не будуть ошукані, коли у можновладців слова не розходитимуться з ділом. А тому поряд iз дослідницькими статтями з національної культурно-мистецької спадщини доводиться писати і статті про наше непросте сьогодення у мінорних тонах, бо не можна байдуже спостерігати, як бідують ще люди, як корупція розкладає чиновників різних рівнів і тих, хто має стояти на сторожі законів, як частина молоді спивається і деградує, не знайшовши можливостей для свого розвитку на Батьківщині, як вимирають наші села, багато дітей стають сиротами при живих батьках.
Погоджуюся з автором у тому, що люди дають собі якось раду й без участі влади, бо на неї надії мало. Виживає завжди сильніший, хто не згинається перед жодними труднощами. Вони, дійсно, гартують людину. Але ж влада на те і обирається, щоб забезпечити належне управління державою і достойне життя її громадян. Ми цього, на жаль, поки що в Україні не маємо. Залишається жити одними надіями. А з усім іншим у нас усе гаразд. Зріють на полях гарні врожаї. Милують око рідні краєвиди. Є немало талантів, про які завжди широко розповідає наш «День». До речі, із задоволенням прочитав у газеті матеріал вихованців Літньої школи журналістики газети Ірини Лисак та Ігоря Самокиша про День гончара в Опішні, яку перетворив у гончарну столицю України невтомний Лесь Пошивайло, і про відродження прадавнього свята Івана Купала, яке також гарно проілюстрував «День». Тож при цьому всьому українці мають право сподіватися на краще життя. Зробити його таким є обов’язком кожного із нас.
