Шановна пані Гудзик!
Вітаю і схвалюю ініціативу газети «День» провести опитування читачів про релігійне життя в Україні. Уважно стежитиму за публікаціями у вашій газеті з цього питання. Пропоную свої відповіді.
На запитання, чи повинні церкви відігравати значну роль у громадському житті — відповідаю: «Так». Церкви різних конфесій призначені відігравати вельми важливу роль. Віруючі люди, люди, котрі відвідують церкву, а також ті, чиї родичі та знайомі вірують у Бога, здатні утворити таку спільноту, на якій важко буде паразитувати таким антигромадським явищам, як: злочинність, крадіжки, проституція, наркоманія, безпритульність дітей, брехня, байдужість до слабих, хворих, стариків, дітей. Віра в Бога зміцнює кожну особистість, а отже — створює здорове, життєздатне суспільство.
На жаль, на біду нашого народу, православна церква не відіграє важливої ролі у громадському житті. Головна причина — це язичницька свідомість більшості людей нашого народу. У сучасних людей обожнюються такі ідоли, як гроші, матеріальні цінності, задоволення тваринних потреб, влада. Іншого результату після 73-річного шабашу войовничого безбожжя, мабуть, і бути не могло. На сьогодні Україна в релігійному сенсі — пустеля. Але можна упевнено сказати, що серед цього моря безбожжя починають з’являтися оази віри.
Що стосується розколу українського православ’я, то не треба представляти його трагедією і впроваджувати це почуття в серця пастви. Для унітарної держави, якою проголосила себе Україна, розкол — дійсно негативне явище. Але долати розкол насильницьми методами, психологічним, пропагандистським тиском — ще більш негативне явище, я сказав би, злочинне, до того ж воно не має перспектив. Тому я не висуваю обвинувачень у розколі ні мертвим, ні живим. Так вийшло, і з цим нам треба жити, і жити треба щасливо. Всім християнам треба дотримуватися Христових заповідей, толерантно ставитися до представників інших релігійних конфесій, і якщо, як говорить Євангеліє, вас ударили по одній щоці, підставте іншу. Всі православні церкви повинні вселяти своїй пастві миролюбність, любов, бачити в християнинові будь-якої церкви брата. Православні церкви в Україні повинні мирно співіснувати і зупиняти кожного, хто сіє насіння ворожнечі та розбрату. Атмосфера приязні, поваги між православними церквами дуже важлива для затвердження християнства в Україні.
Я хрещений на початку 50-х років Російською Православною Церквою в місті Умані. Живу в Дніпропетровську і там молюся Богу в соборі Української Православної Церкви (Московський патріархат). Буваючи у Києві, молюся в храмах і Московського, і Київського патріархатів. Коли трапилося бути в Західній Україні, молився разом із греко-католиками. У Таллінні зайшов помолитися до лютеранського храму. Звертаючись з молитвою до Бога, я не думаю про те, якій церкві віддати перевагу. Мої уподобання в цьому питанні незначні, суєтні.
Переконаний, що священнослужителі не повинні залишатися за межами критики. І на засоби масової інформації не треба надівати намордник цензури і заборон, якщо навіть ці засоби інформації розповсюджують сморід брехні та наклепу. Необхідно виховати таку особистість (у цьому вихованні дуже значна роль церкви), яка була б здатна розрізняти хороший намір від злого наміру, істину від брехні, у тому числі й наших ЗМІ. Вихована людина не витрачатиме час на читання і перегляд нісенітниць. Заборони дедалі частіше призводять до протилежних результатів. З дурнем сперечатися не варто, суперечка його тільки розпалює. Предметом критики може бути все — від особистого життя духовенства до церковних обрядів. Тема критики залежить від наміру і фантазії того, хто критикує.
До монастирського життя ставлюся із розумінням, це явище має існувати, і до людей, які прийняли чернецтво, треба ставитися з повагою і пошаною. А пішов би я в монастир? Про це є прислів’я: «Від суми і тюрми не зарікайся». Дуже мудре прислів’я.
Я не знаю прикладів впливу церкви на політичне життя країни, у тому числі й під час виборів. Пояснюю цей факт не відсутністю політичних амбіцій у деяких церковних діячів, а нечисленністю пастви і релігійною інертністю більшості моїх співвітчизників. Вважаю, що церква має право впливати на політичне життя країни, але цей вплив має бути ненав’язливий, розумний, продуманий і головне — безкорисливий. Не дай Бог, якщо цей вплив переступить межі пристойності і доброчесності. Тоді краще, щоб його не було.
З повагою до газети «День»,
В. СОСНІН
Дніпропетровськ
