...Бібліотека української літератури в Москві (БУЛ) створювалась із 1918 р. (раніше сама мова українська у «вязниці народів» заборонялася). Після перемоги у війні БУЛ, як один з національних осередків у столиці, припинила існування 1949 року і лише у 1989 р. відродилась за ініціативи та стараннями установ і організацій України, української діаспори, приватних осіб та участі союзних організацій. Її створення підтримував наш патріот, активіст і космонавт Павло Попович. Бібліотека була центром науки і культури. Останніми роками здійснювались напади-обшуки на цю бібліотеку й навіть на помешкання її працівників на додачу до воєнного нападу в Україні, самостійність і суверенітет якої ігнорується. БУЛ позбавляють статусу юридичної особи, перетворюють на звичайну районну, реорганізують, об’єднують, вливають у інші структури. Трансформаціями можна знівелювати, за підступними планами загубити функцію центру української культури й науки в РФ.
Стара імперська політика.
У попередні штурми БУЛ вилучалась «неправильна» українська література, зокрема й книги про митрополита Андрея Шептицького. Спроба «пришить дело» про екстремізм і яку-небудь націофобію душпастиреві митрополиту Андрею Шептицькому сама є підлим екстремізмом і українофобією. Життя і діяльність цієї особистості є прикладом служіння народу. Він був великим гуманістом, видатним релігійним, суспільним, культурним і політичним діячем. Підтримував відкриття благодійних шкіл і лікарень для народу незалежно від віросповідання і національності, фінансував господарську освіту української молоді, домігся впровадження богослужіння українською мовою у храмах ГКЦ.
А як прорвалися «перші москалі» до Галичини і Волині в Першу світову, то очільника УГКЦ митрополита Андрея ув’язнили до 1917 р. в Суздалі в монастирській камері для церковних злочинців. «Русский мир» не терпить інший світ! Коли відступало російське військо, з Волині вивозили православне населення на схід. А стрілецька громада тоді, долаючи опір польських та інших шовіністів, заснувала на Волині понад 50 українських народних шкіл, кошти на утримання яких забезпечувало українське громадянство... Велику справу продовжила УПА.
1952 року за наказом Л. Берії та під керівництвом Львівських обкому та міськкому ВКП(б) спалено в котельні бібліотеки 2300 «націоналістичних» творів — усі картини стрілецьких митців і роботи Осипа Куриласа, Івана Іванця, Юліана Башманюка, Михайла Гаврилка та ін.
Трагічна доля і самого М. Гаврилка — видатного скульптора, художника, поета, який творив українське військо (був чотарем Українських Січових Стрільців, начальником штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанським отаманом). Його 1920 року червоні спалили у топці локомотива (Роман Коваль).
1964 року, в 150-річчя з дня народження Кобзаря, згорів український фонд і відділ стародруків Державної публічної бібліотеки АН УРСР (зараз — Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського). В цьому районі Києва не працював водогін. Був слід КДБ.
Частину видань, здається, вдалося врятувати. Книжки вивозили й нищилися і до пожежі. Таким чином нищилась українська культура.
Люди скаржаться, що в Криму, як і в так званих Республіках, тлумиться все українське. Одягнути там вишиванку — героїзм, як у бою викликати на себе вогонь ворога, який цього разу підступно звинувачує в екстремізмі.
Українських шкіл у Криму не лишилося, а в Словаччині 150 таких шкіл, в Аргентині — 73. За німецьких нацистів в Україні стараннями місцевих цивільних управ (ініціатива й участь похідних груп ОУН) організовувалась українська освіта всіх рівнів і наука. Я тоді пішов до першого класу української школи у м. Звягель (історична назва, яку треба узаконити замість імперської «Новоград-Волинський») на Житомирщині. Заняття в школі вранці починались українською молитвою. Німецького гімну нас не навчали і ніхто не примушував його співати. Офіційні ідеологічні дитячі організації, принаймні в початкових класах, у нас не створювали.
Український національний одяг не переслідувався. На заняттях використовували одиничні старі підручники, затушувавши вождів і пропаганду. Вчителька з єдиного Букваря писала текст на дошці, а ми переписували між рядків на папері з німецьким текстом. Для опалення школи дрова носили з дому. З оплатою вчителям були проблеми (це й зараз буває), процес страждав. Мама і тітка вчителювали. В німецькій школі для фольксдойчів давали сніданки, портфелі, навчальне причандалля.
У більших містах запрацювала вища освіта, Українська академія наук. «Просвіта», заклади культури — і все українською мовою (Валентина Шайкан).
Спілку українських письменників очолила і видавала літературно-мистецький тижневик «Літаври» поетка, активіст Культурної Референтури ОУН, шляхетна, елегантна, гарна жінка, яка могла б бути кінозіркою, — Олена Теліга. Але незабаром нацисти арештовують українських діячів, редакцію газети «Українське слово». Подружжя Теліг і соратники розстріляні у Бабиному Яру.
В обігу були українські гроші — карбованці за курсом: 10 крб — 1 окупаційна марка (як колись гривня до долара США), друкувались Центральним Емісійним Банком України у Рівному. З грішми на життя було дуже сутужно, рятувало таке-сяке господарство. Згадуються з важким серцем і вкрадені наші гроші — заощадження радянські й нинішні.
У звягельському Будинку культури розміщувалися російські козаки, які воювали разом із вермахтом.
Перед мостом квартирували словаки, говорили, як відправлятимуть на фронт, підуть до партизанів.
За мостом, у казармі містилась голландська команда, торохкотіла вулицею своїми дерев’яними черевиками з лопатами на плечах. Тож мають пам’ятати Україну і дітям розповідати!
Мадяри їхали возами на схід, тоді бігом на захід. Зараз ворожі сили з-за меж і в межах України чинять нам велике зло. Болісно від втрат життів оборонців Вітчизни і мук бранців, але це війна за вільне і гідне життя на своїй землі. Підтримую, як можу, матеріально.
