Хоч би коли спілкувався з проректором Львівського торговельно-економічного університету Степаном Гелеєм, завжди бачив на робочому столі професора свіжий номер газети «День». Мабуть, тому наші політичні погляди ніколи суттєво й не розходилися. Читання і обговорення всеукраїнської газети зазвичай гарантує певний консенсус у читацькому середовищі. Тому коли Степан Дмитрович запропонував поїхати разом із його студентами на Донбас, аби допомогти налагодити творчу співпрацю з українськими патріотами, я без вагань погодився. Йшлося про Бахмут, де я побував ще в березні. Але одна річ, коли в регіон торують дорогу розрізнені одиниці, а інша — коли підключається цілий університет. Тому для налагодження співпраці з «Бахмутом українським» були стягнуті певні культурницькі сили — науковці, поети, співаки, музиканти...
МАЙБУТНЯ ЕЛІТА — НА ПЕРЕДОВІЙ
Упродовж трьох діб група волонтерів зі Львова відвідала різні військові частини. Окрім інформації про поточну політичну та економічну ситуацію в нашій країні (її представляли фахівці з вищих навчальних закладів, громадських організацій та науково-дослідних установ Львова), були й концерти. Виступали львівські поети та бандуристки з капели «Галичанка».
Особливо запам’яталася зустріч в одній із частин спеціального призначення. Там був не лише концерт. Бійцям озвучили пропозицію ректора ЛТЕУ щодо можливості безкоштовно навчатися у згаданому університеті. Чимало спецназівців виявило бажання розпочати навчання з першого курсу, або ж... здобути другу, додаткову спеціальність. Тобто готові повторно сісти за парти навіть люди з вищою освітою. Ось де концентрується наша майбутня еліта — на передовій! Не вірте, що тепер лише пияки на фронті. Там дуже файні хлопці є. Коли звучали проникливі патріотичні, духовні та ліричні українські пісні — зокрема й пісні про маму, — мужні й сильні воїни не могли стримати сліз... Ось такі вони, наші соколята-спецназівці. Ми їм підняли настрій, а вони нам.
ЗМІНИ НА КРАЩЕ ВІДБУЛИСЯ, АЛЕ НЕ СУТТЄВІ
А тепер про наш тил. Є на визволених територіях і українофоби, звісно. Куди ж без них? Усі 25 років незалежного існування України їх підгодовували і захищали. Тому «садівничий» підхід на Донбасі тепер буде цілком виправданий. Якусь гілочку з паразитом-омелою рішуче відчахнути, десь розпушити грунт, десь добрива в землю внести... А десь варто прищепити плодоносну гілку. Без цього донецький сад буде біднішим. Повірте — є що прищеплювати і є на чому! В цьому плані можемо бути оптимістами.
Гірше з начальством, з керівною ланкою. Більшість донецьких патріотів, з якими ми спілкувалися, в один голос твердили, що справжньої України на звільненому Донбасі поки що немає. Уявляєте? Ми, учасники поїздки, перебуваючи в ейфорії від гостинності патріотів, кажемо, що є, а вони це заперечують. Кажуть так: те, що ви бачите, це лише логічне продовження «ДНР» (всі ж сепаратисти залишилися при владі!), тільки вже не з російськими триколорами, а з українською символікою, українським військом та з дозволом для охочих долучатися до українського культурного життя. Допомагати вам не будуть, але й у підвал уже не кинуть... І не розстріляють.
Тобто зміни на краще відбулися, але несуттєві. Бо якби були суттєві, то не просили б нас мешканці Костянтинівки бити на сполох, калатати в усі дзвони, аби не допустити закриття місцевої української школи №1. Не впадали б у розпач з приводу арешту добровольця «Якута» та багатьох подібних до нього патріотів. Ті, хто зупинив російську навалу, чомусь опинилися в тюрмах. А хто роздмухував сепаратизм, ті не лише на волі, а й при владі. Тобто ключ для вирішення донбаських справ — не так на Донбасі, як у Києві. Ніхто не говорив про повторний Майдан (всі розуміли, кому він буде вигідний), але про необхідність тиску на нинішню владу казали практично одноголосно. Бо інакше доведеться йти у фарватері імперської путінської політики, а це смерть для України.
ПОРА АНАЛІТИКІВ І «РОБОЧИХ БДЖІЛ»
Тож який вихід? Приїздити на Донбас з любов’ю і захищати там все українське, що залишилося. І дбайливо плекати все нове, позитивне. А це помітний сплеск українського патріотизму серед людей інших національностей — росіян, греків, євреїв, білорусів... Тобто Донбас став чи не першим регіоном України, де політична нація показала свої переваги над етнічною. База ширша, та й динаміка краща.
Найстарший наш «десантник» історик і поет Петро Шкраб’юк, озброєний віршами, був емоційним «криголамом», дуже доречним для подібних ознайомчих поїздок. Далі настане пора аналітиків і «робочих бджіл». Роботи справді буде багато. Ось, скажімо, можна просто поїхати, як ми. А можна й фільм змонтувати. І — в Інтернет його. Тільки коротко — найважливіше, найактуальніше. І таких фільмів зробити десятки. У Львові поки що рішуче розвернувся на схід і почав там системно працювати лише Львівський торговельно-економічний університет. Якщо почин підхоплять інші, Україна почне швидко змінюватися.
УКРАЇНСЬКА ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ЖОРСТОКОСТІ
Донеччина — гарна земля, і скрізь нас супроводжували прекрасні пейзажі. Але на передовій гостро усвідомлюєш, наскільки неприродною і штучною є лінія розмежування. Як там у Висоцького: «Тот же лес, тот же воздух и та же вода...» Все те ж саме, тільки по той бік мінних полів правлять бал відверті україноненависники. Цього не було навіть у роки СРСР, адже партійні шовіністи завжди трохи маскувалися. А тут відверта імперська ідеологія, як і сто років тому, та ще й рівень культури набагато нижчий від денікінського. І немає на те ради... Добре, що наші хлопці стоять непохитно і не мають наміру відступати.
Звернув увагу на дитячі малюнки, закріплені на брустверах окопів. На велику кількість котиків і собачок на передовій, яких регулярно підгодовують наші воїни і ніжно ставляться до їхнього потомства — майже як до бойових побратимів. Бійці пояснюють це тим, що коти й собаки добре передчувають початок обстрілу. Але я думаю — справа тут в іншому. Просто українська душа не терпить жорстокості й рятується... любов’ю до живих істот. У сепарів, до речі, подібних «зоопарків» немає. Де «русский мир», там все прозаїчніше, суворіше.
ТУТ ПОТРІБЕН «День»
Везли з собою багато літератури та свіжої преси. Були там і «Донеччина», і «Культура і життя», і «Слово просвіти», і, звичайно ж, «День». У Бахмуті був свідком того, як колишній боєць батальйону «Донбас» і власник магазину «Дім книги» Володимир Дериведмідь агітував українських активістів передплачувати цю потужну газету, фактично флагман української преси. А коли зайшли вклонитися безстрашній учасниці українського Опору Олександрі Стародубцевій (жінка стояла в одиночному пікеті з портретом Путіна, який з келихом шампанського проголошує тост: «За дебилов! Без вас меня бы не было»), то й вона похвалилася книжками з бібліотеки «Дня», які придбала за власний кошт... Радила всім їх почитати. Обнімаючи по черзі Олександру Михайлівну, ми остаточно переконалися, що Донбас далеко не безнадійний. А в українську його частину просто не можна не закохатися!
