Життя показало: коли в будь-яке багатотисячне скупчення роз’єднаного народу, наприклад, базар, заходить маленька група 5—10 добре тренованих, згуртованих навколо свого вожака, підпорядкованих загальній меті людей, вони роблять з багатотисячним натовпом, що схочуть. А тим більше, коли і адміністрація, і охорона базару повністю на боці цих рекетирів.
Саме таким натовпом виявились ми, українці, при перерозподілі (правильніше — «прихватизації», грабежі) загальнодержавного добра. Ми все втратили. Не знаю, чи знайдеться хтось в Україні, хто скаже: той один майновий сертифікат, що дала мені держава на право володіння часткою майна, тепер приносить мені значні доходи. Ні ж бо. Обман народу було сплановано. А прибутки приносить «прихватизоване» майно.
Таке було б неможливим, якби наша влада дбала про свій народ. Але вісім років ми цього не бачимо. І більше того: у нас немає ні прокуратури, ні судів, а є заповзяті адвокати, що стоять на боці тих, хто грабує. Мушу розповісти про власний досвід. Сім років я працював у державній організації і не мав навіть зауважень. У розпал «прихватизації» і розкрадання керівниками майна, щоб захистити колективне майно та майбутнє колективу, я почав створювати з найбільш активних членів колективу незалежну профспілкову організацію і 1994 р. за дорученням своїх колег звернувся з листом до Президента Л. Кучми, щоб влада втрутилась і захистила нас від сваволі ке рівників. З адміністрації Президента мій лист відфутболили до тих керівників, від яких я просив захисту. Там скипіли. Мене стали буквально третирувати. На кожному кроці звинувачення, догани, підозри, відвертий глум.
Керівництво організації використало свій вплив і зв’язки з районними організаціями, й тi порушили проти мене кримінальну справу, а після того звільнили мене з роботи за надуманою (прогульною) статтею.
Усі мої заяви з проханням провести слідчий експеримент або хоч влаштувати збори колективу, де я до того працював, у різних рівнях прокуратури (від районної до генеральної) залишені без уваги. І суд виніс вирок — рік позбавлення волі. З великим трудом моєму адвокатові вдалося домогтися, щоб мене амністували.
Я знаю з власного досвіду, яке твориться свавілля в комерційних та тіньових структурах щодо найнятих туди робітників. Працювати змушують 16—18 годин на добу, а платять, що захочуть. Ніхто на це й слова сказати не посміє. Чим менше буде виплачено робітникові — тим більше залишиться собі навару. Уже все має свою ціну (ринкову): і відвідини громадського туалету, і квиток у транспорті, і пломба в зуб. Але за вісім років влада так і не спромоглася створити закон про ринок праці, щоб було записано, як у людей: за одну годину праці така-то мінімальна плата. Для того й пішли нувориші косяком у парламент, щоб якнайдовше такого закону не було.
І такий стан владу цілком влаштовує. Безправ’я таке, що і в жахливому сні не могло приснитися за комуністичної доби. 12 місяців керівник тіньової структури використовував мене як хотів, прокручуючи через мене й моє прізвище майже весь свій гешефт. Коли ж я, не витримуючи навантаження, захворів з його вини в нього на роботі, то він просто виставив мене за ворота, не виплативши мені $1150. Ні оплати бюлетеня, ні відпускних, ні інших виплат. Усі мої звернення до прокуратури й інших державних органів там просто було піднято на сміх. Щоб відсікти мої претензії і примножити доходи тіньовика, з прокуратури мені відповідають: та то не бізнесмен, то не господар, він там пішак, він не має права розпоряджатись коштами. І навіть кажуть мені, що він і на роботу не мав права мене наймати.
Такий, значить, глухий захист того, хто обкрадає державу. А в документи, між іншим, ніхто й подивитись не хоче. Двоє голів комітетів Верховної Ради мені хотіли допомогти, і їм у відповідь — така ж брехня.
Заради об’єктивності мушу зазначити: в тому, що діється в нас у державі, винні не тіньовики. Усі вони лише використовують нагоду чимшвидше збагатитися. У всьому, що діється у нас, винен сам народ. У тому числі й ті баби, що стоять під дощем на колінах. У всьому світі народ безапеляційно вимагає, щоб державні злодії були покарані, а наш народ видумав свою теорію: ці уже накрались, то оберімо ж їх знову до влади, а то як оберемо інших, то ті теж почнуть красти. Ми заслуговуємо на таке життя!
Фраза, сказана Марчуком після поразки: «Народ ще не усвідомив, що значить жити в корумпованому суспільстві», за вагомістю не поступається томам «Капіталу». Та чи багато з нас її почули?
Поділені конфесіями, релігіями, ідеологічно, регіонами, симпатіями, уподобаннями, партіями... українці просто втратили орієнтири й самі не знають, чого хотіти, куди йти і як діяти. Без яскраво вираженого національного вождя ми пропадемо. І поки в парламенті не буде критичної маси розумних та чесних депутатів, нічого доброго у нас не вийде. Там будуть гризтись, товкти воду в ступі, вирішувати проблеми гомосексуалістів, підвищувати собі привілеї, безкінечно роками вирішувати питання, як продавати шкуру — разом з худобиною чи без, а Україна буде занепадати й далі, як і дотепер. Тому кожен день, тиждень, рік для народу — гірше попереднього.
