Газета «День» і в нас, на Дніпропетровщині, сприяє розвитку національної ідентичності, особливо під час парламентських виборів 2002 року та президентської кампанії-2004. Мені було прикро читати про «День», що начебто видання «надто застібнуте на всі гудзики», як писав Сергій Тихий у «Телекритиці» (№4 за 2004 р.). Адже газета по- своєму майстерно та оригінально подавала й подає погляди вітчизняних істориків і мистецтвознавців на українську історію й культуру. Чого вартий був матеріал про князя Святослава та багато інших)!
У повторі літньої програми «Четверта влада» на Першому національному каналі 25 листопада ц.р. виступала головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Вона говорила про українську національну ідею та сучасні процеси її становлення в Україні. Дозволю собі стверджувати, що національна пропаганда «Дня» завжди була та є цілеспрямованою й послідовною. Національна ідея в Україні набуває свого головного змісту саме сьогодні. І завдання усіх — зробити її простою та зрозумілою для кожного громадянина нашої держави. До цього питання, без сумніву, «День» буде постійно повертатися. Сподіваюся, що творчий колектив «Дня» разом з кращими журналістами передових видань знайде також і нові форми втілення національної ідеї у ЗМІ. Бо гірко усвідомлювати, що донедавна на шпальтах майже усіх видань переважали кон’юктурні, дешеві, замовні піар-cтатті, а спроби суспільних дискусій чи полеміки були жалюгідними, неконструктивними та однобокими.
Сьогодні «День» повинен сприяти донесенню об’єктивної інформації та правди, намагаючись завоювати ширшу аудиторію, яка досі не стала читачами цього солідного видання. Нині наша газета має прекрасний шанс досягти ще більших професійних висот, про які писала шановна Лариса Івшина у статті «У пошуках країни», тобто землі обітованої української журналістики («День», №97 від 6 червня 2003 року).
Останніми днями ми всі переконалися, що українське друковане слово впевнено рухається до самовизначення! Сьогодення дає прекрасну відповідь на такі доленосні запитання: чи є у наших журналістів бажання та сили шукати свою суспільну нішу, чи варто розмінюватися журналістиці на компроміси та дрібниці, чи справді ми рухаємося до нової української державності та «чим може допомогти їй добропорядна, кваліфікована в переважній більшості армія українських журналістів» («День», №97 від 6 червня 2003 року)?
Сприйміть мої слова як стимул до оновлення та власного вдосконалення, як щире побажання загальнонаціональних успіхів, і не тільки в журналістиці.
