Закарпатське село Сухий Великоберезнянського району — з числа тих, котрі за Союзу йменували неперспективними, а тепер — депресивними. Тут, у надзвичайно мальовничому куточку Східних Карпат, проживає всього 140 людей, яким непросто, ціною чималих зусиль, вдається у сьогочасних умовах зводити кінці з кінцями. Але горяни не впадають у відчай, бо звикли — бідність причепилася реп’яхом до них з давніх-давен.
Одного зі старожилів зустрів на дорозі на початку села. «Їздив у сусідню Волосянку за необхідними товарами» — весело мовив літній чоловік з рум’яними від міцного морозу та вітру щоками і підняв брезент, показуючи кілька мішків: купив зерна для птиці та коней. Незважаючи на свої 74, Михайло Петрунь, колишній залізничник, вагонник станції Ужгород-2, ще повний енергії й оптимізму. Живе з дружиною, донька з сім’єю мешкає в обласному центрі — молодь села ще за радянських часів прагнула дістатися до благ цивілізації замолоду. Невеликі пенсії подружжю доповнює праця на господарстві, хоча сили вже все-таки не ті, одного коня доведеться продати...
Як згодом із сумом пояснив Іван Циганин, керівник Тихівської сільської ради з 1980 року (така довіра жителів трьох сіл разом із Сухим та Гусним може претендувати на запис у Книгу рекордів Гіннесса), нерайдужна перспектива в багатьох верховинських сил району. Він знає, про що говорить, бо як активний і кваліфікований фахівець-історик бачить сумну статистику неухильного зменшення населення. «Занепад гірських поселень почався, — каже він, — ще з кінця 50-х років минулого століття, коли колгоспи взялися за реалізацію аграрної політики Хрущова. Тепер темпи зубожіння сіл ще вищі. У Сухому після 410 років існування ситуація надто складна: з 90 дворогосподарств два десятки пустують. Торік тут закрилася початкова школа — на найближчі три роки не буде жодного першокласника, згодом — один. Добре, що хоч педагог знайшла роботу в сусідньому Лузі. Відкриття чоловічого монастиря, попри всю несподіваність його спорудження (у селі ж стоїть з 1679 року дерев’яна бойківська церква св. Івана Предтечі), може хоч якось пожвавити тутешнє життя приїздами мирян з інших населених пунктів».
Цілком зрозуміло, що нагальної потреби в спорудженні монастиря не було, всі ці кошти могли піти на реставрацію старовинного шедевра дерев’яної сакральної архітектури — місцева церква зазнала негативного впливу у 80-ті роки минулого століття, коли її всю покрили бляхою. На гонт, класичне покриття таких споруд, тоді, за словами Циганина, коштів не знайшлося — весь район поповнював загальну скарбницю на монумент вождеві світового пролетаріату. Ленін тоді, напередодні здобуття української незалежності, ще встиг «видурити» останні копійки з горян і для багатьох дуже скоро канути в небуття (сподіваємося, що за ним назавжди зникне з українських теренів і комуністична примара). Пам’ятник у Великому Березному демонтували й відвезли на задвірки комунальної служби (вважай — історії), але скільки грошей і зусиль втрачено тоді!
...Дістаюся до новенької в Сухому споруди над селом, в урочищі Жабове — гарного дерев’яного чоловічого православного монастиря. Туш тиша і благодать. Молодий настоятель о.Паїсій охоче розповідає про життя дев’яти монахів і кількох послушників у цьому віддаленому куточку Закарпаття. Історія монастиря, за словами головного монаха, розпочалася 2005 року, коли троє хлопців (місцевий дяк Микола Марич, а також Сергій Бучак і Володимир Планчак з Волосянки) попросили збудувати тут монастир. І взялися фінансувати будівництво, працю майстрів із Міжгірського району.
Парафіян небагато, бо село, як з сумом констатує о.Паїсій, відмирає, до того ж половина його нинішніх жителів взагалі не відвідує богослужіння. Одну сільську пару тут обвінчано, іншій довелося відмовити — в суботу монастир цей обряд не виконує. Загалом небагатослівні монахи та послушники при зверненні охоче відповідають на мої запитання вільно, відверто. Вони різні за характерами, але думають по-сучасному. Один переконаний, що Православну церкву краще зрозуміла б молодь, якби богослужіння велися українською мовою, інші просто щасливі, що тут знайшли куточок, де можуть повністю подбати про очищення душі.
Коли я повернув додому, навколо почали виринати засніжені гори з пелени туману, крізь густі хмари намагалося пробитися сонце, мжичка поступово переходила в дрібний дощ. Із одного боку голосно вирував потік; інший, невеликий, повільно поповнював рибні ставочки. Дивно, але навіть похмура погода налаштовувала на бадьорий настрій. «Колись ми, загалом розумні, добрі й далекоглядні, мусимо зрозуміти, як нашу рідну землю єдиною родиною зробити квітучою й прекрасною», — подумалося.
