У котре вже народ України вибиратиме своє майбутнє. Вкотре ми віримо, надіємося, мріємо... Вкотре вже партії наввипередки розкидають свої обіцянки створити суспільне благополуччя в нашій державі, а депутати та урядовці проголошують чудові програми відродження економіки, агропромислового комплексу, культури, науки тощо. Однак із кожним роком ці обіцянки котяться в прірву. Одні засоби масової інформації їх критикують, інші, навпаки, наводять цифровий матеріал про подальше зростання господарського комплексу держави. Як приклад — Кельменецький район. Районні керівники били себе в груди ще з 1996 року й говорили, що цукровий завод, а згодом і молокозавод, в решті- решт запрацюють. Добилися до того, що цукровий завод під час «помаранчевих подій» остаточно порубали на металобрухт, пообіцявши виплатити робітникам борги по зарплаті. Пообіцяли... та не виплатили. Будували цей завод довгенько, а знищили за одну осінь. Не видно кінця безробіттю й на молокозаводі. Тепер тисячі й тисячі гектарів гулятимуть, шумітимуть бур’янами, а не запашним колоссям — такого прикладу в історії району ще не було.
Звісно, ніби щось і робиться. Селяни одержали державні акти на землю. Та що їм із нею робити в умовах технічної відсталості, нестабільності, грабіжницької податкової політики ніхто не порадить. Візьмемо хоча б сьогоднішній день. За кожен посіяний гектар озимини держава компенсує по сто гривень. Мабуть, було б краще, щоб цю компенсацію видали авансом наприкінці літа минулого року. А так ця картина нагадує нам загальновідомий вислів: спочатку два кроки назад, потім один крок уперед, та й то заднім числом. Ще й ті ж засоби масової інформації радують нас масовою інфляцією, ніби нам легше від цього. Але щось таки робиться. Хто може сказати протилежне?
У кожному районі є одне чи два господарства, які ще живуть і діють. Решта — хиріють. Колись, минулої епохи, кожен колгосп у кожній галузі мав одного передовика: доярку, свинарку, механізатора... Сьогодні ж кожний район пишається аж одним-двома господарствами, які ще на плаву. Здається, сьогодні стало модним пишатися тим, що животіє й занепадає. Сидить сільський дядько на теплій печі, дивиться, слухає засоби масової інформації звідусіль, хитрувато посміхається в пишні селянські вуса та й дивується — хтозна, що діється? Заводи, фабрики, сільгосппідприємства ледь дихають, занепадають, а на цьому тлі щороку (не наврочити б), як гриби після дощу, плодяться в нашому суспільстві мільйонери та мільярдери. Незрозуміла протилежність. Якось, особливо під час «помаранчевих подій», ходило таке гасло: «Бідний завжди одержить допомогу від багатого». Та чомусь преса, радіо не наводять живих прикладів, як наші сумнозвісні мільйонери в такий важкий для держави й народу час допомогли відродити колективні господарства, фабрики чи заводи. Все слова. Слова, за якими криється брехня, обман, глузування. Проте у сучасного села є ще одна характерна риса. Сьогодні село хоч і занепадає, все ж гірше, ніж десять років тому, не живе. Село помаленьку розбудовується, його жителі купують автомобілі, газифікують свої оселі (держава від цього процесу в стороні), розкуповують гуманітарну допомогу, п’ють усе, що є на полицях торгових точок та в «приватних» спиртовиробників. Особливо до цього звикає молодь. І все це — на тлі загального безробіття та байдужості. Байдуже, що пустіють колективні й уже власні поля. Байдуже, що молодь «працює» на нічних дискотеках. Байдуже, що через нестачу дітей закриваються школи та дитячі установи. Байдуже, що старенькі в автобусах стоять, а молодь цього ніби не помічає. До цієї байдужості звикли вже навіть керівники всіх рівнів. Усе одно, якось воно буде.
Сьогодні в цій атмосфері байдужості багатьом громадянам навіть байдуже, хто прийде до влади. Уже звикли — радикальних змін не буде, вірніше будуть, але зворотні. А влади хочуть усі. Чим же так приваблива ця влада? Головне, що уже й перші, й другі, й десяті були при владі, ніби натішилися нею, але знову хочуть. У своїх зверненнях не визнають своїх недоробок, раніше допущених у роботі, через які залишилися поза владою, а просто хочуть влади й усе! Демократія. Кожен має право на слова «хочу» й «усе». Всьому світу відомо, що маємо те, що маємо. Мабуть, після виборів з’явиться нове твердження: маємо те, на що заслуговуємо. І чим наполегливіше всі ці партії та блоки ведуть роз’яснення своїх програм, тим яскравіше вимальовується на тлі цих програм їхня справжня мета: Україна ще багата й має порох у порохівницях.
Наш великий геній Тарас Григорович Шевченко сказав святі пророчі слова: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». Вчитися на прикладах історії ніхто не хоче, бо ніколи, всі поспішають до влади. А як би ми вчилися так, як треба, то й жили б як, скажімо, прибалти чи чехи. Ми ж у своїй хаті порядку не навели, а вже даємо поради, як іншим жити, як творити демократію, революцію. Ще й з телепередачі, як грім на голову, почулося таке: «Не дуже круто поводьтеся з Москвою. Майте глузд власний», — радять нам західні колеги. Знову й знову повертаюся до шевченківського «якби ми вчились так, як треба...
