Ім’я Миколи Гриня зійшло з газетних сторінок як районного масштабу, так і широких інформаційних роздоль. Кореспонденції, замальовки, нариси, різноманітні оповідки. Аж поки все це стало «творчою цеглиною», що має романтичну назву «Козацьке. Матеріали до історії рідного села над Супій-рікою і його найближчої округи». Після прочитаної книжки мені стало прикро на душі, що ми до цього часу не маємо такого ґрунтовного дослідження про наші не менш відомі села Новий Биків, Нова Басань, Кобижча. Та й про мої рідні знамениті на весь світ своїм героїзмом і трагедією Піски, де народився і зростав геній Павла Тичини, до цього часу немає написаної детальної біографії. Та й багато інших сіл нашої славної України теж не мають таких досліджень. Отже, в нашій історії ще багато так званих білих плям.
Книжка — про рідне село Миколи Гриня, якому більше п’яти століть і знане на Чернігівщині. На щастя, його біографія увібрала в себе всю глибину історії області, району, й, звісно, держави. Знаю, найохочіше Миколі писалося про рідні краєвиди, де красуються рідні річки, гаї, дороги, сади, в яких випурхувало і його дитинство. Воно наповнилося святістю батьківського краю. Тому в його дослідженнях видно, як пульсувала творча жилка, як він прагнув не випустити зі своєї уваги все найсуттєвіше, найрідніше.
...І навали ординців, різних завойовників, непримиренність до них твоїх пращурів, їхня незламна віра в кращий завтрашній день — все це наповнює книжку автора, який стільки відшукав історичного матеріалу про рідну землю і дарує його своїм землякам. Все це і я пропустив через своє серце.
Кожен розділ розпочинається з епіграфа, який не тільки інтригує читача, а й розкриває суть обраної для розповіді теми. Майже завжди це віршовані рядки земляків, в тому числі й початківців, чиє слово найближче до авторської розповіді.
Історія, що прошуміла й через Козацьке, типова, але має багато особливих нюансів, котрі дослідник вміло доніс до нас живими, яскравими, але, головне, правдивими. Татарські набіги на рідний край, гнітюче панування Речі Посполитої, литовське князювання, Хмельниччина, російська експансія, а потім більшовицьке поневолення — все у книжці пронизує долі односельців, часом повні гіркоти, але з надією на краще майбуття. Усім цим подіям автор знаходить достойне місце. Та, на мій погляд, найкраще, найповніше висвітлено визвольні змагання українців і його односельців-козачан, справжніх козаків, які заснували на березі Супою село і дали йому таку колоритну назву. Саме звідси, з берегів Супою, пращури-козаки на чайках під парусами йшли до Дніпра, а далі до Османської імперії, де визволяли земляків-невільників. Звідси у загонах Биківської, а згодом Басанської сотень Переяславського полку вони вирушали під Конотоп, де скородили списами московські ребра. Звідси пролягав шлях земляків автора й під Батурин, щоб допомогти славному гетьману Мазепі, оскільки Козацьке завжди належало гетьманській булаві.
Можна закинути автору, що книжка дещо перевантажена інформативним матеріалом, піднятим із полиць архівів, опублікованими спогадами живих свідків. Але таким чином Микола Гринь свідомо чи несвідомо полегшує роботу майбутнім пошуковцям історії рідного краю. Вони обов’язково мають бути.
Весь матеріал у книжці поділено на розділи, назви яких підказують читачеві хід авторського дослідження. В кожному з них є своя родзинка, яка надає смаку читачеві викладеного матеріалу. Ось, наприклад, розділ «Геть неписьменність!». У ньому є архівні матеріали і про молодшого брата славного нашого земляка Павла Тичини — Євгена, який був інструктором лікбезу на Новобасанщині і багато зробив у цьому краю, в тому числі й у Козацькому, для ліквідації безграмотності колишніх батраків. Бібліотеки, хати-читальні, народна творчість з книжки про рідний край — все це нагадає читачеві не лише про важке минуле, а й вічний потяг попередників автора до творчості, до рідного слова, століття боротьби проти русифікації, дарованої нам так званим «старшим братом», що і за нових часів показує свою агресивність на українських землях, яку щодня відчувають земляки автора, котрі нині служать на передній лінії вогневого рубежу на Донбасі.
Вважаю, жодного читача не омине бажання бодай оком пробігти розділами «Партія веде... Куди вона нас привела?» чи «Іржуть коні над Супоєм», «Топоніми рідного села», «Вуличні прізвища моїх земляків». Це вже своєрідна пісня, що виривається з вуст автора книжки. Він по-синівськи виявляє свої почуття також віршованим напливом: «Село моє! Дозволь мені отак доземно із вдячністю вклонитися тобі!».
Книжці-дослідженню про Козацьке і навколишню округу Миколи Гриня, безумовно, пророкується довге і активне життя. Знаю, що вона не залежується на полицях бібліотек, яким автор подарував своє дослідження, вона перед зором не тільки літнього, а й молодого й допитливого читача. Усе це дає підстави стверджувати, що книжка та її автор мають бути удостоєні присвоєння обласної літературно-мистецької премії імені нашого видатного земляка Михайла Коцюбинського в номінації «Народознавство».
