Відгук на статтю «Земля в небезпеці» («День» № 23 від 8 лютого 2013 року)
Шановна редакціє!
Ці рядки були написані ще 2003 року. Та коли я мав намір віднести їх в одну з газет, із мене тільки посміялись і сказали: «йолопе, роби гроші, щоб робити гроші...» Та нині, прочитавши діалог «Земля в небезпеці» Юрія Туниці (академіка Національної академії наук України, доктора економічних наук, заслуженого діяча наук і техніки України) та Леоніда Каденюка (першого космонавта незалежної України, Героя України, кандидата технічних наук, генерал-майора авіації), схвилювався — і я відшукав ті рядки. Тож для мене існує два Владики, котрі є життєтворчими Істинами. І без них, безпосередньо, моє маленьке «Я» існувати не може.
Перший Владика — Сонце Святе! І хто скаже, що воно не мислить?! На нього покладена велика місія давати тепло, життєдайне і благодатне. Яке диво! Воно дарує тепло повсякчас — та гріх людський часто перетворює його на причину, що стає суддею і судить жорстоко. І все ж ми дякуємо Світилу за життєдайну щедрість і невпинне творіння. Зокрема, «сонечко» на ранковому листку віддзеркалюється в краплині роси і радіє Сонцю, яке золотим колом сходить у небеса. А пташиний ранковий хор! Гаї, ліси, сади поліфонічно дзвенять розлунням багатоголосого співу. А ще перетворюються на веселковий пташиний базар, який викликає на форте і мій настрій, що нестримно здіймається зі співом у срібно-блакитні небеса і там у просторі розчиняється... А ще спів єднається з гулом невгамовних бджіл-трудівниць у вишневих суцвіттях. А ще сивовусий та сивобородий дідунь у мальовничому золотавому брилі теж ніжиться у срібному промінні, посмоктуючи просмалену люльку і пускаючи сизий димок змійкою до далеких планет. А «лихо» Сонця я беру в лапки, бо не завжди воно є причиною розтрісканої землі. А часто байдужа бездіяльність і злочинність людини якраз і стає такою причиною. Хоч як старайся в лихолітній час, а сльозами й мольбами порепаної Землі не зросиш. І в критичних ситуаціях краплини поту теж не стануть дощем, якщо не докладеш розуму та рук.
Другий Владика — Свята Земля! Вона — скриня своїх дарів, віко якої ніколи не зачиняється, і ми запускаємо у скриню руки — часто брудні, жадібні та хижі. І ось за це ми заслуговуємо кари, і тому я звертаюся:
Шановні губителі Природи! Шановні варвари Природи! І я теж!
Наш «гуманізм» стосовно планети дійшов до крайньої межі.
Знущаючись із Природи, ми притискуєм себе до стінки, яка, якщо не отямимось, обвалиться разом із нами. Але, на превеликий жаль, постраждають і діти! Ми залишаємо по собі пеньки (у лапках і без лапок) нашої безгосподарності з перевернутими на них «гранчаками». Ми робимо з могутнього дуба один лише сірник і п’яним оком оцінюємо свою майстерність. У новорічну ніч ми стинаємо вершок ялинки в середмісті, аби вдовольнити «новорічний» маразм. А в небо хвилями здіймається смердючо-їдкий дим усього спектрального набору, що повзе між будівлями і залазить в нашу горлянку. Але нам, мабуть, це вельми приємно, оскільки він — наш рідний їдкий дим.
Прислухайтеся до плачу природи! Ми залишаємо на голубих хвилях чорний мазут нашого недбальства, який потім стікає з обвислих крил приречених птахів та приречених тварин.
Гляньмо в очі цим безневинним жертвам і побачимо ціну нашим «діям». А ще купи сміття й вигорілі місця на галявинах як печатки бездумних розваг вигорілої совісті...
І подивімось на будівлі схову отруйних мінеральних добрив, забутих нашою сатанинською байдужістю. Із розвалених покрівель, які стирчать глянцевими та прогнилими матовими ребрами, каламутними струмками витікають у дощ міндобрива та отруюють довкола землю.
І насамкінець — Чорнобиль, жахливий підсумок нашого «господарювання». Я не ставлю тут знака оклику, бо сам смертноносний вибух був цим пекельним знаком. Це розплата за наш перевернутий гуманізм.
Це злочин перед природою та дітьми. Нині вони ковтають «ракове» повітря, а ми, мозково-загальмовані, не відаємо, що чинимо. Наші діти проклянуть нас. Що ж насправді відбувається з нашим мозком? Метушливо-пожадлива психологія, сиріч психоманія, приведе нас до апофеозу із зелених баксів, на вершині якого сяятимуть людські черепи.
Земляни, схаменімось! Творець усе бачить і може не пробачити.
З повагою тернопільський художник, письменник, постійний читач «Дня»
