Як хто, але я знаю двох авторів цієї оригінальної похвали. Перший — славетний нідерландський філософ, гуманіст ХV—XVI століть Еразм Роттердамський, який написав з такою назвою книгу, що пережила віки.
Другий автор — наша славетна журналістка із газети «День» Клара Гудзик, яка в номері за 29 серпня ц.р. виступила зі статтею під такою ж назвою. З твором Е. Роттердамського мені якимось чудом вдалося познайомитися, перечитавши його кілька разів, ще в дитинстві. І сьогодні я вдячний К. Гудзик, що згадала про нього, бо «безумство в світі розповсюджене значно ширше, ніж це прийнято вважати». Або така цитата: «Для багатьох дурнів взагалі не існує ганьби...»
Таким був світ тоді. А хіба не є він таким сьогодні? Та навіщо увесь світ? У нас є Україна. І от про нас — деякі приклади...
ЇДЕМО НА УКРАЇНУ?
Ось короткий сюжет. Повернулись кілька працівників із зарубіжних відряджень. Кожного питають: де був? І друзі чують у відповідь: «У Німеччині», «У Фінляндії», «У Польщі», «У Бразилії», «У Росії»... І жодного разу ніхто не сказав, що був «На Німеччині» і т.п. Але більшість гордовито заявляють: «І ось повернувся на Україну».
І виходить, що й понині живуть люди, працюють не в рідній країні, а «на нашій не своїй землі» (Шевченко). Але у Великого Пророка є й батьківське прохання: «ІДІТЬ, ДІТИ, В УКРАЇНУ, В НАШУ УКРАЇНУ...» Адже ми не кажемо: «Це було на Німеччині», хоча заявляємо, що «їдемо на Камчатку», «на Сахалін» та на інші околиці. Хіба це не глупота, коли в 1990-і такої мовної образи самих себе стало вдесятеро менше, ніж це було при цараті та більшовизмі, а сьогодні...
НЕ ВАЛЯЙТЕ, ХЛОПЦІ, ДУРНЯ...
Своєю піснею Україна в минулому підкоряла світ. Так не скажеш сьогодні, слухаючи витвори деяких виконавців. У пісні, крім музики, є ще слова, першооснова, фундамент. А ті слова часто — не лагідні українські, а грубі, неотесані, що майже межують із лайкою, або ж самі канцеляризми. Як тільки вуха деяких композиторів не відрізняють мелодійну народну поетику від кабінетно-коридорної «балагурщини»?..
Може так шкодити народній самобутній культурі й вигідно комусь?
Назву досить яскравий приклад. Як спотворено (можливо, й свідомо!) одну з найулюбленіших народних пісень «Розпрягайте, хлопці, коні». Мабуть, більшість, як і я, чули її з малолітства у співі старших. І кожен мислячий (вірю в це!) проймався болем та співчуттям до вожака, що наказав хлопцям спати, а сам пішов на всю ніч «криниченьку копать», щоб, очевидно, привернути до себе дівчиноньку, виправдатись за те, що «учора ізвечора із другою говорив». На знак вірності «дарив, дарив з руки перстень — вона його не взяла». Яка любов, які взаємні почуття та ревнощі! Як вони відображають український характер! Хлопець пояснює: «Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив: що я вчора ізвечора із другою говорив».
Так співають у народі, так надруковано у збірнику «Українські народні ліричні пісні», виданому в Києві Академією наук УРСР 1960 р.
Але комусь дуже засвербіло (чи свідомо, чи з перепою?) обплювати український менталітет, народний характер, його чесноти й замінити «із другою говорив» паскудним «кращу тебе полюбив». То якого ж біса ти тоді цілу нічку копаєш криниченьку, даруєш із руки перстень? Перевернуто усе догори ногами. Той отаман, що скомандував «розпрягати» та спати «лягати», зовсім не добра й не щира людина, не вірний коханець, а запеклий себелюбець, рідкісний егоїст, що копає криниченьку, дарує перстень, аби познущатись, бо «вчора ізвечора кращу тебе полюбив». Тут і сміх, і гріх. І на все можна було б заплющити очі, затулити вуха, якби спотворений текст не був записаний і його не крутило українське радіо. То чи не глупота?
ГЛУХОНІМІ «ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ»
Старші за віком пам’ятають хвилюючий твір Володимира Короленка «Діти підземелля». То були справді нещасні діти. Але чи не нещасніші сьогоднішні «діти підземелля» у квітучій столиці України, де тепер чи не найбільше у світі підземель. «Нещасні», хоча й катаються найкращою на планеті підземкою, проте, захоплюючи в її вагонах сидіння, стають раптом «глухонімими». Особливо, коли, сидячи під вікнами з написами «Місця для інвалідів, осіб літнього віку та людей з дітьми», чують від диктора те ж саме (з додатком: «Будьте ввічливими, поступайтесь...»). Тоді вони, «нещасні діти підземелля», низько схиляють голівоньки та або читають, або роблять вигляд, що дуже зачитані, або ж розгадують кросворди чи роблять вигляд, що дрімають. Аби не поступитись місцем старенькій бабусі з паличкою чи ще якомусь похиленому до колін ветеранові.
Наведене вище прохання написане на вікнах у вагонах метро та озвучується уже не один рік. Але, але, але... Однак жодного разу не бачив ніхто мудрого порадника з сонму метробудівців чи міськрадівських агітпропівців, який би на додаток до написів та озвучень підняв із незаконно, аморально захоплених місць «глухонімих дітей підземелля». Чи міська влада вважає, що Київ кращає од тих написів та озвучень і надає перевагу їм та гучному грюкоту новобудов? А мораль?..