Я умудрилася вперше за все свідоме життя завести собі натуральний
кожушок. Куплено його було випадково, за вельми скромну суму, але виглядає
дуже ефектно за рахунок оригінального фасону й поєднання різного хутра.
Та до того ж біс поплутав додати до нього чорний же широкополий капелюшок...
Відтоді залишилося тільки фіксувати закономірності.
До мене з підвищеною наполегливістю тягнуть руки жебраки.
Чимдуж кидаються знайомити з конструкцією нового цифрового замка в під’їзді
електрики. Стабільно (чомусь — у метро) чіпляються злегка напідпитку чоловіки
під п’ятдесят на рівні приблизно керівників дрібногосподарської ланки типу
головних інженерів ЖЕКів. На пішохідних «зебрах» почали пригальмовувати
в основному іномарки (звичайно вони, навпаки, летять щодуху, а пропускають
пішоходів якраз бувалі «жигульонки»).
Трапляється й протилежне. Літня кіоскерка, котра розчищає
дерев’яною лопатою підступи до свого занесеного снігом «Союздруку», ледь
окинувши поглядом, мовчки штовхнула мене кістлявим стегном при моїй цілком
невинній спробі роздивитися щось у вітрині. На цьому фоні здається навіть
витонченою фраза: «Мадам, у такій шубі треба не в маршрутках їздити», —
що вирвалася із надр щільної маси тіл, крізь яку довелося продиратися до
виходу.
Тобто звичайний і необхідний в нашому кліматі сезонний
верхній одяг став індикатором громадської думки. З його допомогою можна
безпомилково діагностувати ставлення різних верств населення до соціального
успіху, зовнішньою прикметою якого він стає. І ставлення це — то підкреслено
осудливе, то підлесливо-заздрісне, то споживацько-прагматичне (але обов’язкове
хворобливо загострене) — зовсім не радує. Оскільки виключає головне та
єдине, що хотілося б бачити: — нормальний інтерес чоловіка до жінки, нормальну
повагу працівника сфери послуг до клієнта, нормальне (а не «захотів — зупинився,
захотів — проїхав») додержання і водієм, і пішоходом правил дорожнього
руху тощо.
Найгірше те, що на подібних реакціях ловиш і себе: якщо
чуєш комплімент на свою адресу — ніяковієш, починаєш виправдовуватися,
ніби в чомусь ганебному. І, зрештою, втомившись прикидатися впевненою в
собі й непорушності свого благополуччя «залізної леді», вдягаєш куртку,
кепку з гудзиком — і знову перетворюєшся на рядового бійця культурного
фронту із застиглим в очах очікуванням грошей від відповідного міністерства
ще за липень. Тоді тебе перестають пропускати на перехрестях і виділяти
в натовпі. Але — знову холоднішає, та й підбадьоритися тягне — хоча б із
терапевтичних міркувань...
№244 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
