Гострою, незагойною раною живе це питання в серці кожного свідомого громадянина, головним болем дратує політиків і викликає ввічливо-прохолодну зацікавленість іноземців.
Комічна гіркота ситуації підсилюється тим, що ми й самі не знаємо, куди йдемо. Точнісінько як той Недоросток Фонвізіна: «Навіщо мені географія? Візник довезе». Але тут, панове, ситуація така серйозна, що не до сміху. Не про карти світу йдеться, а про майбутнє багатомільйонної країни, а візником повинен стати не хто інший, як її громадянин. Кожен окремий громадянин.
Уже більше семи років минуло від дня славетного проголошення незалежності України. Що ж ми маємо? Без перебільшення можна впевнено сказати: маємо національну катастрофу. Криза, на яку всі так дружно скаржаться, вже давно стала стилем життя, який прийняла переважна більшість населення. Такий собі гордовито-пихатий депресивно-безглуздий «лайф». «Я — українець» звучить гордо. А що ж на ділі? В реальному повсякденному житті дитина ненавидить кризу, тому що батьки не можуть їй купити нову супермодну іграшку, бо платню на заводі заборгували вже за три місяці, старшокласникові байдуже навчання, бо він зневірився в цінності набутих знань, пенсіонерам і зовсім ні до чого про національну ідею міркувати, бо на пенсію ледве проживеш. Це зачароване коло замикає спільна ненависть більшості обивателів до «нових українців», бо їм єдиним живеться солодко в солоному морі кризи. І це — завдяки підприємницькій спритності. А найбільше перцю, як завжди, дістається урядові: це вони, мовляв, наші можновладці, в усьому винні.
Все це наші сумні реалії. А ще, в молодіжному середовищі любити свою країну зараз не модно. І українська мова — це не круто, російський мат і американські цигарки — оце клас!
І не мрію я виїхати навіки за кордон, а понад усе на світі хочу бачити свою країну багатою і красивою, бо я вірю, що український народ може мати щасливе майбутнє. Я твердо впевнена в своїх словах, бо бачила, яких вражаючих результатів може досягти демократична країна, яка впевнено йде істинно ринковим шляхом на чолі з сильним лідером — президентом. Ця країна — Сполучені Штати Америки.
А що сталося б із Америкою без її енергійних, творчих, відданих рідній батьківщині громадян? Навряд би країна розбоїв, міжрасових і міжетнічних конфронтацій та внутрішнього політичного розбрату дев'ятнадцятого століття перетворилася б на ідеальний взірець демократичної держави, світового лідера двадцятого століття, перед яким не існує ніяких перешкод і вплив якого в світовій політиці, економіці, в питаннях розв'язання війни чи укладання миру є абсолютним. Спитайте будь-якого американця, що для нього значить Америка, і у відповідь почуєте впевнене: «Америка — це моя країна, це найкраще місце на Землі».
Порівнювати дві такі різні країни, як США і Україна, було б недоречним — це все одно, що намагатися з'ясувати, чому сонячне світло яскравіше за місячне. Однак перейняти багатий американський досвід у подоланні кризових суспільних явищ нам не завадить. Якби українцям навчитися патріотизму в американців, узяти їх силу духу й мужність без страху дивитися в майбутнє! Саме в Америці, навчаючись там у середній школі, я зрозуміла, що це значить — любити Батьківщину. Пам'ятаю, як я стояла на стадіоні на початку футбольного матчу, прислухаючись до дзвінких нот американського гімну...
Мені здається, починати всі реформи й перетворення потрібно з духовного відродження людей. Громадяни повинні усвідомити, що ніхто нам не в змозі допомогти, якщо не будемо активно діяти.
Другий чинник, вкрай потрібний для успішного процесу реформ — це зміна психології людей. Це найскладніша проблема, для вирішення якої потрібне не одне десятиліття. Люди повинні переконатися, що немає безвихідних ситуацій, повірити в себе й перестати сліпо покладатися на «всесильну» державу.
А ще треба припинити нескінченні пошуки винних у негараздах, перестати звинувачувати одне одного. Бо хто, як не самі громадяни, несе відповідальність за корупцію, безладдя, розквіт злочинності, халатності? «Не прокляті капіталісти», це точно.
У сучасних умовах нашому суспільству дуже бракує конструктивної національної ідеї. Пам'ятаєте, під час Великої Вітчизняної війни єдине, що врятувало нашу країну, — це віра у святість своєї справи, ненависть до ворога, любов до Батьківщини.
Є ще один чинник, тісно пов'язаний із першими трьома, без якого мрія про сильну Україну може залишитися мрією. Це — єднання. Не таємниця, що сучасне українське суспільство дуже неоднорідне. Багаті не миряться з бідними, ліві з правими, а як результат — безлад у всіх сферах життя. Але в критичні моменти треба відкинути особисті інтереси, поставивши інтереси держави понад усе.
Ніколи не можна опускати руки. Треба діяти. Як казав Франклін Рузвельт: «Сміливе, настійне експериментування. Є метод, випробуйте його. Якщо нічого не виходить, відверто це визнайте і спробуйте щось інше. Та понад усе, робіть що-небудь».
Так, шлях до успіху є дуже важким, тернистим і довгим. Тільки сильний здатний подолати перешкоду. Але я вірю: Україна має великий інтелектуальний потенціал, понад наші природні багатства важливі люди, їх воля й зусилля.
Олена ОВЧАРЕНКО, учениця 11 класу, школа № 25 Луганськ
Телефони ведучих «Пошти «Дня»: 414-91-26 — Наталя ЛІГАЧОВА, Анна ШЕРМАН, відділ популярних тем 414-98-20 — Олег ІВАНЦОВ, соціологічна служба «Дня» Адреса електронної пошти (e-mail): [email protected]
