У Києві відбулися загальні збори Українського центру міжнародної спілки діячів театру ляльок (УНІМА). Заслухали звіт президента організації, відбулися дебати й вибори нового президента і членів правління УЦ УНІМА. Ті українські лялькарі, які входять до цієї організації, одержали нових очільників.
Перед зборами учасники переглянули студентську виставу за «Ніччю перед Різдвом» Миколи Гоголя. Серед багатьох колоритних героїв цього дійства виділявся своєю лукавою мармизою Нечистий. Щоправда, тут він був радше комічним персонажем, а от у реальному житті його мармиза стає грізною та проглядає скрізь... Тому ці великі дебати на загальних зборах про «нові напрямки розвитку українського театру ляльок... про представлення його на міжнародних форумах... про долю і роль цього театру в нашій країні» мають бути (ніби ж у демократичній країні ми живемо), але нічого не варті. Бо в корумпованій та бідній державі не можна нічого успішного й великого досягнути! Простий і трагікомічний приклад: делегати й вистава, які представлятимуть Україну на Всесвітньому форумі УНІМА в Іспанії-2016, повинні самі подбати про кошти для поїздки... Участь українських лялькарів на міжнародних фестивалях за кордоном залежить від того, хто знайде для них гроші (тут розмови про те, що «наш театр був у далеких світах і гідно представляв наше мистецтво», якщо чесно покласти руку на серце, мали б закінчуватися десь так: «бо директор взяв кредит на цю поїздку»).
Український театр чекає змін. А оскільки «нечиста мармиза» вилазить усюди, то й нічого доброго з нею з’явитись не може. Між людьми театру ширяться розмови, що в проекті Закону про реформування театральної справи йдеться про укрупнення театрів (об’єднання декількох в один), про переведення їх на госпрозрахунок (самоокупність), про контрактну систему для працівників театру (умови контракту для всіх однакові, але умови існування українських театрів різні)... І власне, які спеціалісти визначатимуть його виконання? Ці й багато інших «жахів» означають лише одне: держава хоче скинути важкий тягар фінансування на плечі самих театрів. Це в умовах нинішньої кризи, підвищення цін на товари першої необхідності й підвищенні комунальних платежів? Глядач — народ, повинен вибрати: чи купувати йому все необхідне для підтримання свого фізичного стану (і сплачувати всі комунальні послуги, щоб не мати проблем із законом), чи купити квиток і піти до театру... Ну, то й що він зробить? А як тоді бути зі славнозвісними твердженнями, що «буде театр, буде і нація», або «треба більше театрів, хороших та різних». У наших реаліях вони стають пустими балачками. Та і як може бути інакше, коли, наприклад, у парламенті наші народні обранці за поточний рік згадували слово «культура» лише тричі, і то в сенсі «культура поведінки депутатів». А з екранів телевізора пролунало щось про «європейський досвід»... Допоки ж ми будемо займатися мавпуванням? І тут хочеться застерегти тих наших «романтиків» від театру, котрі, наче заклинання, скрізь повторюють: «європейські стандарти, європейські стандарти»... І як приклад, згадати одного сусіда, котрий прищепив до яблуні у своєму садку банан і чекав грандіозно позитивного результату. Але банан не прищепився, а яблуня всохла...
