Цього тижня пересічні українці та вітчизняні засоби масової інформації все ще шукали пояснень подіям, що відбуваються навколо острова Тузла. Однак це не заважало країні жити своїм звичним життям. Які настрої переважали в суспільстві минулого тижня — у нашій традиційній рубриці «Що хорошого? Що поганого?»
Лариса СТАРІКОВА, журналіст-аналітик, викладач:
— Погано, що Україна не скористалася своїм шансом, який давали їй події навколо Тузли. Таке враження, що в Європі до України загубили інтерес: Україна стала не цікавою країною. А події навколо Тузли могли б створити так зване «вікно можливостей» для України, щоб країни Заходу, європейська спільнота могли простягнути їй руку. Спочатку, коли у Ялті був підписаний договір про Єдиний економічний простір, це був крок від Європи. Тепер міг би бути крок України до Європи. Наша держава могла б скористатися цією подією для того, щоб покращити свої позиції в Європі, але, мені здається, що вона навіть не зрозуміла, що зараз це можна зробити. Крім того, у середу абсолютно випадково побачила по телевізору концерт, присвячений 85-річчю ВЛКСМ. Увесь російський шоу-бізнес, включаючи Кобзона, був задіяний у цьому концерті. Для мене це показовий знак відкату від цінностей демократії, цінностей ринку в Росії. І такі приклади стали дуже яскравими. Але в Україні чомусь думають, що в Росії події розгортаються швидше і краще. Насправді ж Україна в своїх перетвореннях пройшла набагато далі. Зокрема, набагато далі пройшла в процесах ринкової розбудови, ніж Росія. Тому це є дуже позитивним моментом.
Галина ГУБЕРНА, професор, доктор економічних наук, Донецька державна академія управління:
— Добре, що всі ми живі, здорові, що навколо нас тече спокійне життя. А погане — байдужість влади до свого народу. Влада дуже часто приймає рішення, які на практиці не реалізовуються. Взяти, наприклад, депутатів. Всілякі дебати, політична реформа... Панове, спустіться на землю! Влада повинна займатися реальними справами народу. І якщо закон на боці простого обивателя, то треба стежити, щоб цей закон виконувався. У нас часто все по-іншому. Тому стан, у якому я сьогодні перебуваю, можна назвати сумним. Добре себе почуваю тільки на роботі. Тому що там мене оточують розумні люди, які багато чого можуть зробити в цьому житті. Добре проходить навчальна робота зі студентами. Я не згодна з тим, що молодь — погана. Молоде покоління у нас — хороше. Воно подобається мені якоюсь незвичайною жвавістю в очах, незіпсованістю, сприйнятливістю, здатністю реагувати на те, що відбувається, не закомплексовано. А ще життя саме по собі — це краса.
Тамара БОЙКО, головний редактор ТРК «Культура»:
— Найгіршими для мене залишаються події, пов’язані з островом Тузла. Бо страшенно образливо, коли з нами не рахуються, нас не помічають, не сприймають. Хоч би як там почувала себе і хоч би як працювала дипломатія, чому ми дозволяємо так із собою поводитися? Напевно, є якісь фактори, які дозволяють так з нами поводитися. Я розумію, що імперії важко відмовитися від своєї імперської психології. Але і наша провина, мабуть, значна. Скільки б не говорили про мову, але зважте, ми самі відмовляємося від прекрасної народної мови. Як же можна поважати таких? Мій знайомий нещодавно повернувся з Німеччини. До поїздки він говорив: нехай буде дві мови, яке це має значення, усе йде на зближення. Але коли в Німеччині він почав говорити з німцем англійською мовою, то німець відповів йому: поїдьте до Америки чи Австралії і там розмовляйте англійською, а тут, будь ласка, — німецькою. Це урок усім нам. Приємно було побувати на ювілейному вечорі Бориса Олійника. Бо ще раз переконалася, що поезія від нього не пішла, що він залишився дуже чемною і скромною людиною. А як він приймав привітання! Я побачила, що це дуже ніжна і трепетна людина. Хороші враження залишив вечір Юлії Ткаченко. Було приємно, що актриса у свій 75-річний ювілей так витончено, весело зіграла в комедії «Бал злодіїв». Зал просто шаленів. Але було прикро, що вона, провідна актриса провідного українського театру, яка в своїй творчості поєднує усі «франківські» риси, яка грала в найкращих виставах Данченка, а сьогодні йде врівень з часом, — не отримала жодної нагороди. Увесь зал чекав цього. Ми поки що не вміємо себе цінувати. А ще приємним є те, що до 60-річчя визволення Києва від фашистських загарбників ми маємо змогу показати фільм Юрія Іванова «Київ. Місто-герой, місто-великомученик».
