15 років незалежності для нашої економіки виявилися часом тяжких випробувань, безповоротних втрат, і, врешті- решт, дивовижного... ні, не піднесення, як би це хотілося відмітити, а вміння втримати властиві їй потужності та знайти в собі сили вистояти під шаленими буревіями та різноманітними тисками. Все ж, порівняльні цифри вказують на те, що на сьогодні ми ще не досягли за основними господарськими показниками рівня останніх радянських років. Тобто працюємо поки що гірше, ніж раніше.
На київському заводі «Більшовик» токар Михайло Сукретний мав звання «Майстер — золоті руки». І справді — сам бачив — будь-яку деталь він міг виточити з металу, і вона у нього сяяла, наче коштовне скло. А в кінці місяця й керівництво цеху, й заводський відділ праці та заробітної плати ламали голову, як нараховувати йому зарплату, адже в них були певні нормативи, а виконана цим токарем робота в декілька разів їх перекривала. Повністю сплатити належну суму вони не могли, їм вдалося збільшити його заробітну плату лише в півтори рази порівняно із середньою заробітною платою на заводі. Але керівництво заводу намагалося віддячити йому чимось іншим. Так, він отримав квартиру за своєю чергою, але в центрі міста — на Хрещатику, державні нагороди. Цікаво, як склалася б ситуація, якби він працював на заводі зараз? Проте він, очевидно, вже на пенсії. Та й на заводі «Більшовик» кількість робітників нині зменшилася, в одному з нових цехів організували торгівлю різним крамом, зробили окремий вхід. Чомусь не зуміло керівництво заводу пристосуватися до нових, ринкових умов праці. Чи не тому, що й до такого елементарного, як зміна одіозної назви заводу, не додумалися? То куди вже братися за більш складні завдання?!
Робітники часто скаржилися, що для роботи не вистачає металу, будівельних матеріалів. Якщо б вони були забезпечені всім необхідним для роботи, теж працювали б високопродуктивно та якісно, як німецькі чи американські робітники. Особливо тепер, коли немає обмежень в оплаті праці. Отже, наше відставання йде не через робітників, а через організації праці керівниками підприємств і галузями промисловості.
Втім, тепер інші взаємини на виробництві. Раніше нас називали країною робітників і селян, а як нині нас можна назвати? Кого візьмемо в герої? Заводи та фабрики стали, здебільшого, приватною власністю. В інших країнах така ж сама ситуація, але там власники підприємств діють за чітко окресленими правилами. Наприклад, якщо хтось із них допустив якесь фінансове порушення — не сплатив податки — це не залишають безкарним. Навіть через кілька років є вірогідність, що за порушення притягнуть до суду, не дивлячись на те, хто його вчинив — мільйонер чи мільярдер, і на якій посаді знаходиться порушник — змусять обов’язково все повернути державі, та ще й зі штрафами. Там відповідальність одна для всіх, закони суворі, нікому немає послаблення, нічого не приховаєш, а державні службовці добре знають, що їхнє грошове утримання та всі державні витрати ґрунтуються на податках. Тому й бюджет там одного великого міста більший від нашого загальнодержавного. Про бюджети міст і містечок нашої держави можна говорити тільки зі сльозами на очах. Буває, що навіть аварію тепломережі самі не в змозі ліквідувати. Бо сплата податків залежить від доброї волі керівника. А скільки ще він знає лазівок, щоб ухилитися від цього?! Так і набігає заборгованість по заробітній платні. А будівельні компанії, які збирають гроші для будівництва житла громадянам і безслідно зникають?..
Виходить, що ми приймаємо ринкові умови вибірково — тільки ті, що вигідні, прибуткові. А витрати на утримання працівників, умови праці, екологію — це вже другорядне, з ним можна не поспішати, відкласти на якийсь період. І до збитків це не призведе, немає таких законів, Верховна Рада ще не прийняла. А ті, що є — малоефективні. Так, у Запоріжжі, в зв’язку зі спекою та безвітрям, у місті справжній смог, важко дихати, люди не відчиняють навіть кватирок. Максимальний штраф для підприємства, яке забруднює повітряний простір через застарілі вентиляційні установки — 250 гривень. У такому випадку, як у цивілізованих країнах за подібне порушення, штраф повинен складати теж 250, — але не гривень, а мільйонів доларів. Тому там дими не клубочаться вільно над містами.
Так, з нашим благеньким законодавством, розрахованим на янголів чи голубків, а не на сучасних акул бізнесу, ледве-ледве, з великим скрипом, мов той немазаний віз, рухається наша економіка через провалля та вибоїни, як писала нещодавно англійська газета «Файненшел Таймс». Результати такого руху всім нам відомі. Заслуги наших політичних сил в розвитку суспільства треба добре видивлятися — наскільки вони малопомітні. А ось чого в них достатньо, так це критики старої влади чи своїх конкурентів у боротьбі за владу. Це ми всі бачили в останні дні роботи парламенту, тоді вони у повній мірі розкрилися.
Політологи вже давно відмітили схожість у діях Партії регіонів, блоків БЮТ і «Нашої України». І це справді так, бо провідні діячі цих партій і блоків роблять ставку на великий бізнес і наближення його до влади, виявляючи цим повну байдужість до середнього класу, а для бідних залишають грошові надбавки, які тут же знецінюються підвищенням вартості товарів і послуг.
А що ж залишається громадянам? Знову вірити, що новий уряд на чолі з Віктором Януковичем, до якого входять різні політичні сили, докорінно виправить становище? Без віри, звичайно, не обійтися, але й самим треба пильнувати, бути не лише спостерігачами, а виявляти свою зацікавленість. Адже безпорадність і безпросвітність ні в чому не допоможуть, як і розчарування. Ідеали Майдану, прагнення свободи, правди, гідності — це назавжди, це вказівник на майбутнє України. Партії та блоки, які є основними в парламенті, виявилися нездатними ні усвідомити ці ідеали, ні, тим більше, щось зробити для їх здійснення. Що тут скажеш? Народжений повзати — літати не може.
Потрібні нові політики, нові політичні сили, які б стали виразниками не бізнесових інтересів олігархів, а різних соціальних верств населення, чітких світоглядних позицій. Треба виправити цю викривлену картину, коли люди національно-демократичної орієнтації розчинилися в об’єднаннях, де їхнього голосу зовсім не чути, ніби вони там дали підписку, що сторонитимуться питань національно-демократичного відродження. Тому на часі — створення партії, яка б сповідувала, захищала ідеї Майдану, мала б чітке ідеологічне спрямування, як то: побудова незалежної соборної української держави, відстоювання національних цінностей українського народу, його мову, культуру, церкви. Така партія повинна стати провідною в нашому суспільстві, парламентською і владною. Ось де поле діяльності всім, хто має синівську любов до Батьківщини, прагне стати виразником її національних інтересів. Особлива надія в цьому на молодь.
Великий український письменник, філософ, громадський діяч Іван Франко, чиє 150-річчя від дня народження ми відсвяткували цього року, уважно вивчав політичні події в Україні. Він особисто брав участь у діяльності політичних партій, писав публіцистичні твори, виступав перед людьми, досконало аналізуючи історичні факти та сучасні йому суспільні відносини. Вся його діяльність була спрямована на те, щоб розбудити духовні сили українського народу, щоб вивести його на широкі обрії всесвітнього розвитку, допомогти стати на одному рівні з розвинутими країнами світу. Письменник у своїх творах виступає наче наш сучасник — настільки виважені та цілеспрямовані, історично-правдиві його передбачення. Тому не можемо не навести бодай одне висловлювання Івана Франка, взяте зі статті «Поза межами можливого», вперше надрукованої в 1900 році: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче та роздавить нас, як сліпа машина».
