Коментар до публікації «Підіймаємо рейтинги — дебілізуємо країну. Чи здатні власники українських телеканалів зайняти національну позицію?» Вікторії Скуби, «День» № 120, 11 липня 2008 р.
Преса, радіо і телебачення — основні джерела національного інформаційного простору. А він у нас такий, як і сама природа. Є культурні рослини, які приносять користь людям, радують їхнє око і серце, а є такі, котрі засмічують цю красу. Так і в інформаційному просторі. Скажімо, одні телеканали і програми наповнюють інтелект людей світлом знань, розширюють їхній кругозір, долучають до світу прекрасного, а інші «б’ють» по мізках, навіть нерідко руйнують психічне здоров’я людей, наповнюючи ефір різним інформаційним сурогатом, бо ставлять за мету одне — побільше заробити на цьому грошей, а тому у хід іде все, що тільки можна показати телеглядачеві — довжелезні серіали з банальними сюжетами, різні пусті програми, телебазікання, шоу тощо. «День» завжди широко веде розмову на своїх шпальтах про стан інформаційного продукту в Україні, маючи для цього солідну тематичну сторінку, котра виходить щоп’ятниці. У ній ведеться ґрунтовна і кваліфікована розмова про те, якими є українська журналістика, наші ЗМІ, як зробити, щоб вони займали національну позицію і виконували сповна свою гуманітарну функцію. Ось і публікація Вікторії Скуби «Підіймаємо рейтинги — дебілізуємо країну...», що вийшла у «Дні» 11 липня цього року з коментарями відомих тележурналістів, укотре гостро підняла питання про стан українського телеефіру і проблему створення громадського телебачення, що ніяк не може з’явитися в Україні.
Всі ми споживаємо телепродукт щодня у великому «асортименті». Хто і як після цієї «їжі» почувається, визначає кожен сам для себе. Я, наприклад, відчуваю постійний «голод» на високоінтелектуальні програми і передачі, з котрих поповнювалися б мої фахові знання і уподобання. Зазвичай, змістовні передачі на каналі «1+1» (особливо люблю дивитися, наприклад, «Документ» із Юрієм Макаровим) з’являються пізно увечері або вночі і не завжди маєш змогу їх регулярно переглядати. Те ж саме говорять й інші мої колеги. Після 18-ї години по всіх каналах «крутять» надокучливу рекламу і зарубіжні телесеріали для домогосподарок.
Не можу не погодитися з оцінкою стану справ на національному телебаченні, котру з болем висловила у цій публікації талановита тележурналістка культурно-мистецьких новин каналу «1+1» Леся Сакада-Островська, яка, пригадую, ведучи зйомки телепередачі на батьківщині Григорія Сковороди, кілька років тому прискіпливо розпитувала мене про маловідомі факти з біографії нашого великого земляка. Так ось, вона підкреслила, що національного продукту на українському телебаченні немає, зовсім немає того, що робить націю нацією, немає жодної національної ідеології, якщо вона і є, то її можна назвати лише «дебілізацією країни». Щоправда, заради справедливості необхідно відзначити, що Перший національний у цьому плані виглядає дещо краще. Тут є позитивні зміни, можна побачити програми, які стали робитися більш професійно і національний зміст там виступає набагато виразніше, ніж на інших телеканалах.
Але, дійсно, як висловилися учасники дискусії, дуже бракує в українському телепросторі культурологічних і просвітницьких телеканалів. Вони повинні бути одними із кращих, щоб виховувати у людей більше позитивних якостей, заряджати їх здоровим оптимізмом і робити істинними патріотами. А для цього, на мою думку, держава повинна фінансово підтримувати такі канали, даючи їм необхідні дотації. Добре було б, коли б і наші олігархи, котрі, як відомо, володіють астрономічними статками, щиросердно переймалися, чим саме наповнені душі наших сучасників, як їх облагородити і просвітити, і вкладали б для цього гроші у телебачення. Та це ілюзорні сподівання. Усе, на жаль, визначатимуть передусім бізнесові інтереси, а відтак і надалі матимемо, що маємо, доки за розв’язання наболілої проблеми по-справжньому не візьмуться державні мужі.
