Відгук на статтю Сергія Грабовського «Врятувати Донбас — це допомогти його самопорятунку» («День» №80 від 6 травня 2014 року)
Важкий матеріал, сумний, але об’єктивний. Ми якось за мирні десятиліття звиклися з думкою, що всі ми дійсно брати, друзі. Різні, але не чужі, не вороги. І раптом... Виявилося, що це далеко не так. Серед тих, хто офіційно вважається громадянами України, маючи її паспорт, є й чужі, й вороги. Важко з цим звикнутися, але це логічно. У нас у боротьбі за незалежність України (якої реально не було) не було й своєрідного чистилища. Аби було видно й зрозуміло — хто є хто. Тепер це чистилище з’явилося. Нехай це, слава Богу, й не класична громадянська війна, але й цього виявилося досить, щоб побачити, з ким же ми збираємося будувати майбутню Україну. Пролилася кров. Виявилися позиції. За даними донецького Інституту соціологічних досліджень і аналізу, 20% опитаних готові підтримати російське військове вторгнення до Донбасу («День» №73 від 23.04.2014 р.). Прочитайте в цьому ж номері «Про мітинг в Рубежі». Доречно навести слова російського письменника, публіциста А. Безсмертного-Анзімірова про заселення Східної України «слухняними покидьками російського суспільства» («День» 20.12.2013 р.).
І тоді слова С. Грабовського про «фашизм по-донбасівськи» не здадуться перебільшенням. Це — за змістом. А формою — це класична «п’ята колона», готова у будь-який момент завдати удару в спину.
І тут виникає питання: закінчаться всі наші випробування на міцність, встановиться мир і благодать. А що ж «п’ята колона»? Піде на відпочинок, готуватися до нових битв із українцями? Усі говорять про амністію для сепаратистів. Амністія — це юридичний акт, який легко може бути прийнятий у далекому від Луганська й Донецька Києві. А як бути з амністією пам’яті? Забути все це? Забути нестямні крики «Росія! Путін!»? Забути, що за українську мову в Україні, за носіння державного прапора в Україні могли побити, покалічити й навіть убити? Упевнений: не всі це робили за гроші. Треба було уважно вдивлятися в обличчя цих людей. У їхній ентузіазм.
У чому первинне, основне завдання кожної держави? У забезпеченні особистої безпеки своїх громадян. Я багато писав про майбутню Україну. Але про це не йшлося, малося на увазі, що це у нас є й буде. Навіщо стверджувати, що сонце має сходити на сході. А тепер виявилося, що особиста безпека нас, сьогоднішніх громадян України (за духом, а не за паспортом), безпека наших дітей і внуків перетворюється на одне з першочергових завдань держави.
То що ж робити з «п’ятою колоною», що залишається? Вільних земель у нас немає. Перевиховувати? «Бухтіти про Большой театр»? Гуманістично, красиво, по-європейськи. Але, впевнений, марно. Їм це не треба. Скільки вовка не годуй, а менталітет не зміниш. Що ж робити? За умови, що східні області України — невід’ємна її частина й ніякий китайський мур зводити не варто (хоча інколи хочеться). Однозначної відповіді у мене немає. До речі, часом закрадається крамольна думка: якби не було кривавих подій на площі Тяньаньмень у Пекіні 1989 року, був би Китай таким, яким він є зараз й планує бути в недалекому майбутньому? 1800 року Китай виробляв 37% світового ВВП.
