Окрім того, що ми маємо чи не найбільшу кількість неробочих днів у Європі (одинадцять), ми ще й убезпечили себе від того, аби вихідний не зник, коли свято припадає на суботу чи неділю, для чого переносимо його на найближчий робочий день. І нехай це приносить додаткові збитки нашій хворій економіці, парламент усе ж вирішив догодити народові, вчасно розгледівши нашу щиру любов до святкувань. Але депутати помилялися, гадаючи, що цим хоча б на період свят завоюють безмежну любов електорату. Бо головними «дійовими особами» свята були, є і будуть питво та їжа. Саме цими еквівалентами і вимiрюється наша любов до свят.
І хоча для більшості людей свято є непомірним тягарем для власного бюджету, вони все ж ідуть на витрати, аби не бути «гіршими за інших». Або ж просто свято є єдиною розрадою їхнього буденного існування, і витратити на нього останні гривні є справою честі. Іноді прикро бачити, як хтось влаштовує бучне свято, тоді як значно заможніші обмежуються скромними вечірками, вважаючи пишне застілля собі не по кишені.
Що ж ми тоді святкуємо? Свої злидні?
Можливо, ми відчуваємо особливий стан задоволення, заковтуючи надмірну кількість їжі. Можливо, ми дуже любимо торговців і не можемо утриматись від спокуси інвестувати їхній бізнес. Можливо, ми дуже любимо себе, аби в чомусь собі відмовити.
Ми з кожним роком стаємо біднішими. Ми продовжуємо святкувати. Застілля триває.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Вважаючи викладені в листі думки далеко не однозначними (хоча б тому, що не можна говорити про збільшення робочих днів як про «ліки» для економіки, не помічаючи нинішній рівень безробіття), ми пропонуємо нашим читачам висловитися з порушеного питання.
