Журналісти «Дня» давно й добре знають Олеся Бузину — з його перших кроків в київській журналістиці. Його зброя — епатаж і провокація. Ми б ніколи не стали реагувати на його малозмістовні матеріали, якби не щира й безпосередня реакція нашої читачки, яка вступилася за людину, біографію якої знає, досліджує й якою захоплюється...
Шановна редакціє!
Мені ще ніколи не приходилося писати до таких високих інстанцій, тому дуже хвилююся. Можливо, на лист дев’ятикласниці не звернуть уваги. І все-таки не можу не написати вам, хоча сумнівалася цілих два місяця.
Дозвольте представитися: учениця гімназії №143 Оболонського району Манько Катерина. Приводом до цього звернення стала публікація О. Бузини в газеті «Сегодня» від 24 жовтня 2009 р. «Веселые нравы выдающихся профессиональных украинцев». Мені порадили мої близькі надіслати листа не в цю газету, яка не соромиться публікувати подібне, а в незалежну, достойну, благородну газету «День». Зізнаюся, я поки що не є щоденною читачкою газет і журналів. Однак у нашій сім’ї склалася щаслива для мене традиція — обговорювати в сімейному колі прочитане, і особливо ті публікації, які стосуються моїх інтересів. У мене є багато папок із статтями газети «День», а також двохтомник «Екстракт 150», «Україна Incognita». Користуюсь нагодою, щоб подякувати Ігорю Сюндюкову за його статтю «Підносячи дух нації» від 17 квітня 2009 року.
Уже півроку я працюю над науковою роботою «Євген Харлампійович Чикаленко та українська національна ідея». За цей час мені пощастило перечитати і проаналізувати чимало цікавих матеріалів з життя і широкої масштабної діяльності цієї визначної особистості. Пощастило зануритись у цей неймовірно складний, часто для мене неосяжний по висоті, багатогранності, щирості, благородству, відданості українській справі світ Є. Чикаленка. У цьому мені надав величезну допомогу його внук Євген Іванович Чикаленко, за що я йому надзвичайно вдячна. Отримавши перше місце в районі, я буду захищати свою роботу на міському етапі 15 лютого.
Але повернуся до ганебної писанини графомана Бузини, яку я розцінюю як безсоромне топтання по світлій пам’яті Великого Українця. Багато честі цитувати бузинівські «перли», але ж це читають люди, які не завжди обізнані з історією. Він їх переконує в тому, що Євген Чикаленко «избыток доходов тратил на «українську справу», как другие тратят на дорогую любовницу», що «спасало его от скуки», а його щира добродійність — не що інше як «постоянные жесты». Бридко читати твердження, що Є. Чикаленко «считал себя очень важной персоной — воспитателем украинцев». Автор сам собі суперечить, коли говорить, що Є. Чикаленко не брав участі в публічній діяльності. Але ж чому? Виявляється, «не барское, знаете ли, дело».
У статті наводяться слова Є. Чикаленка: «Бачив масу українців і багато між ними «гадких утьонков». Це ж про Бузину! А від себе хочу додати, що саме таких «українців», які зрадили свій народ під час Полтавської битви, Петро І поплескував по плечах: «Спасибо, хахльонок». Хтось теж дякує хахльонку Бузині?
Розумію, що у такого «письменника», як він себе обзиває, немає часу, щоб почитати Чикаленка: «Щоденники», «Спогади», «Розмови про сільське господарство», «Розмови про мову», де постають сторінки титанічної роботи на благо України, навіть у вигнанні, незважаючи на трагічні сімейні події, важке фінансове становище, тринадцять операцій, нищення радянською владою в Україні його синів... Часу на це, вірніше, бажання, у Бузини нема і не буде. Йому краще нишпорити по смітниках історії, ритися в біографіях славетних українців, висмикуючи з контексту будь-який негатив. Вражає теза Є. Чикаленка: «Щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, а щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса!». Це — про всіх нас, але це — і про Бузину.
У Львові у районі Рясне є вулиця імені Євгена Чикаленка. Вірю, буде вона і в Києві, буде і пам’ятник. Але ні вулиці, ні меморіальної дошки з іменем Бузини ніколи і ніде не буде. А буде рости на смітниках, на звалищах бузина. І нехай росте! З цього теж має бути користь: нехай собі висмоктує з нашого грунту всякий непотріб, моральні пестициди, радіонукліди і т. д.
...Сьогодні мені приснився страшний сон: я біжу через льодяні кучугури до школи. Захекавшись, відкриваю двері кабінету історії і бачу: на місці, де завжди сидить наша вчителька Людмила Анатоліївна, сидить Олесь Бузина з газетою «Сегодня» в руках! З криком «Ні!» я просинаюсь. На моє щастя, це був сон. Але це не сон для багатьох шкіл у багатьох регіонах України, чому є конкретні підтвердження.
Закінчуючи цього листа, хотілося б побажати О. Бузині якнайшвидше позбавитися комплексу малоросійства, вирости з хахльонка в свідомого українця і чесного журналіста та виявляти більше поваги до України та її видатних людей.
А ми будемо слідувати мудрому переконанню Євгена Харлампійовича Чикаленка, яке особисто для мене стало життєвим девізом: «А ти, Марку, грай!».
