Дуже часто можна поставити собі запитання: чому окремі представники українського народу, очоливши високі державні посади в Росії, так негативно ставляться до своєї «колишньої» Батьківщини?
«Однак народитися з якогось народу означає ще щось більше, тобто народитися від членів народу і тим принести із собою характерні особливості народу вже як успадкований «задаток»» (Едит Штайн «Будова людської особи», видавництво «Місіонер», 2011).
Та чи мав можливість український народ, а сім’я зокрема, накласти на такі індивідууми «відбиток, відповідний характерові народу», враховуючи умови, в яких тоді виростала й виховувалася людина без «дома и улицы», а «дом был Советский Союз».
Про місце священика та сім’ї у вихованні дітей митрополит Андрей Шептицький вказав у своїй праці «Християнська праведність»: «Душпастир, що тим прикладом заохочував би матерів до виховання дітей на героїв, зробив би прегарний чин життєвої мудрости. Якщо в свідомості динаміки такого прикладу в проповіді думав би про загальне добро цілого народу, його життєва мудрість була би політичною мудрістю. Такою самою була б мудрість матері чи батька, що поставив би собі за мету своїх дітей прикладом таких героїв виховувати» (Митрополит Андрей Шептицький, вибране з «365 днів з великим Митрополитом. Роздуми на щодень», видавництво «Місіонер», 2014 р.).
Мабуть, у цьому потрібно шукати причини гуманітарної катастрофи на Донбасі, а також присутність інформаційного поля Росії, яке мало й продовжує мати відчутний вплив на значну частину населення, з чого скористалася п’ята колона, роздмухуючи сепаратизм.
Дякуючи молодому поколінню, яке народилося в Незалежній Україні, й тим героям — воїнам, які зі зброєю в руках відстоюють нашу Свободу, кладучи на її вівтар своє життя заради нас, недостойних, починаєш розуміти, що він (народ) для нас означає, чим йому ми завдячуємо та наскільки в ньому наше власне життя, а одночасно запитаємо себе: «Що за життя без мого народу?».
