Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Схибленість на величі

27 лютого, 2009 - 00:00

Чим ближче до весни, тим слабкіші спогади про перші дні 2009 року і про той «холодний жах», який охопив Європу в зв’язку з тим, що газ скінчився, вірніше, Росія перекрила газовий вентиль і відкрила новий газовий фронт проти Європи. Тоді той жах підсилювався зрозумілим відчаєм європейців через неможливість негайно що-небудь змінити, аби убезпечитись в майбутньому від нахабства монопольного постачальника газу й гарантувати «теплу» Європу. Що ж, Європа сьогодні пожинає наслідки своєї безвідповідальної політики: відсутності достатньої диверсифікації енергоносіїв і залежності від монополіста — Росії — та небажання бути присутньою в якості третьої сторони під час завжди важких українсько-російських переговорів. Велемудра Європа завбачливо сховалася за спину України і звідти шле месседжі про своє невтручання (ось і доневтручалася...). Про Україну наразі не будемо говорити, бо газова залежність її від єдиного постачальника свідомо доведена до страхітливого розміру — 80% при безпечній межі 30%.

На мою думку, доцільно пов’язати бажання Росії зберегти статус-кво єдиного постачальника енергоносіїв з тими незворотними процесами, які сталися в світі після розпаду СРСР. Манію величі та ганебної величавості достойно успадкувала нинішня Росія. Особливо це проявилося у післяєльцинську епоху — епоху тотальної централізації вертикалі влади. До керма держави прийшли особистості прагматично цілеспрямовані, без сентиментів та поблажливості, цинічні у виборі засобів для досягнення мети. А різноманіття палітри цих засобів Україна давно вже, а Європа тільки наразі відчули сповна — від прямої військової агресії (Грузія — 2008 рік) до багатогранної політики дискредитації України як ненадійного партнера-транзитера енергоносіїв у Європу. Важко відмовити росіянам у вмінні використовувати момент, тиснути на партнерів таким звичним для них способом — шантажем та викручуванням рук. Газовим батогом вперіщила Росія Європу (щоб боялися, а значить, поважали). Як писав Ізмаїл Кадаре у своїй статті «Газова війна — нова холодна війна» (Le Mond, Франція, 3 лютого 2009 р. — «День» №18 від 05.02.09 р.) «...Холодна війна породила постійне відчуття страху й невпевненості, знайоме щонайменше двом нинішнім поколінням. Коріння цієї війни в страху, що спливає на поверхню при будь-якому поверненні до маневрів або думок, властивих холодній війні...» Безумовно, мета Росії — посіяти в Європі паніку, психоз; залякати, а заодно й копнути Україну. Необхідно зазначити, що Росія цього певним чином досягла. Особливо подих дружнього холоду з півночі відчули на собі колишні друзі по соцтабору — Болгарія, Румунія, Угорщина, Польща та країни Балтії.

Наразі Росія не в змозі співпрацювати зі світовою спільнотою на принципах взаємовигоди та партнерського добросусідства тому, що лаври Російської імперії та СРСР не дають спокою сучасним начальникам, спонукають їх до дій, які в цивілізованому світі розцінюються однозначно — загроза світовій цивілізації. Як відомо, за часів СРСР існувала теорія мирного співіснування соціалізму з капіталістичною системою, яка мала на меті, що одного разу від цього мирного співіснування капіталізм не витримає, а соціалізм таким чином переможе. Що ж, соціалізм в радянському вимірі благополучно репнув, а капіталізм, хоч і проблемно (зважаючи на сучасну кризу), але існує. Тож виникає певна аналогія зі співіснуванням Росії з іншим світом на сучасному відрізку часу. Як свідчать останні події, це співіснування, на жаль, носить антагоністичний характер, і не встигла закінчитися стара холодна війна, як Росія фактично являє світові новий виток нової холодної війни...

Подібний симптом одержимості (я його назвав «схибленість на манії величі»), як пише п. Кадаре у тій же статті, «...вражає зовні нормальну державу. Тандем, який ми спостерігаємо сьогодні між В. Путіним та Д. Медведєвим — реставраторами колишньої радянської потуги — має всі симптоми цієї одержимості, бажання навіювати страх...» (чого-чого, а цього росіяни досягли в повній мірі). На фоні патологічної ксенофобії, недовіри до всіх інородців, безпідставне бажання панувати у всьому світі все більше штовхає нинішню Росію в глухий кут ізоляції та самоізоляції. У світі все більше поширюється думка, що сучасна Росія — виклик цивілізованому розвитку суспільства. Ліберальна імперія міцно тримає за горло демократію в самій Росії, придушуючи найменші прояви думки, відмінної від офіційної. Відоме гасло «кто не с нами, тот против нас» якнайкраще характеризує нинішню політику сучасних кремлівських мрійників. Факт створення ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки) та ЄврАзЕС — один із проявів такої хворобливої уяви, хворобливого бажання хоч чимось покерувати — така собі чергова спроба створення противаги НАТО. Заради цієї мети не жаль підтримати (читай — купити) й членів спілки — Вірменія, Киргизія, Казахстан, Білорусь, Узбекистан та Таджикистан — методом кредитно-фінансових вливань: Киргизії 2 млрд. дол., черговий транш Білорусі — 1 млрд. дол., обіцянка Таджикистану побудувати декілька ГЕС, та й Казахстан отримає свою пайку вдячності. Але, безумовно, вінцем цієї альянсної суєти є створення КСОР (колективних сил оперативного реагування). Як дуже влучно сказав у своїй статті Ю. Райхель «Куди кінь з копитом» («День» №22 від 11.02.09 р.), «протистояння НАТО взагалі абсурдне, оскільки ОДКБ, в тому числі й Росія, з блоком у конфлікти не входитиме. Немає для цього ні сил, ні можливостей...» То для чого ж все це? А таке собі надування щік та чергове нагнітання страху...

Реанімації СРСР не підлягає — незаперечна істина. Тож потуги Росії на шляху відновлення новітньої імперії — Третього Риму — та хвороблива ностальгія за минулою величчю можуть викликати хіба що здивування. Всьому цивілізованому світу ясно, що нинішня Росія з безглуздою претензією на свій полюс панування в світі створює реальну загрозу в цьому хиткому балансуванні між війною і миром...

Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, Ірпінь
Газета: 
Рубрика: