Про цей навчальний заклад знає не так багато киян, а з-поза меж столиці України то, мабуть, не знає ніхто. Хоч у ньому півтора століття тому й був зосереджений центр формування еліти нації — академіків, юристів, лінгвістів, лікарів, перекладачів, письменників. Імена багатьох геніальних діячів назавжди увійшли в українську історію, однак згадувати їх у радянський час було заборонено. Та через століття їхні досягнення лише відшліфувалися у цінний діамант, який і досі потужно виблискує на терені складної й багатої історії України. І допомагали розкритися талановитим дітям з усіх кінців України аж ніяк не урядовці Російської імперії, а самі українці-патріоти.
Для свого єдиного сина Павлуся Григорій Павлович та Катерина Василівна Ґалаґани не шкодували нічого — він був для них одним з найсвітліших моментів їхнього насиченого різними подіями життя. Тож ріс хлопчик у добрі й любові. Як великі землевласники на Чернігівщині та Полтавщині, батьки планували дати з часом своєму синові якісну й престижну освіту, аби той зайняв належне йому поважне становище у суспільстві. Одначе Бозя мала інші плани... Й на самому старті дорослого життя, у 16 років, захворівши на тиф, 27 квітня 1869 р. юнак відійшов у засвіти. Невтішні батьки від безмежного горя місця собі не знаходили й вирішили увічнити ім’я свого сина. Спорудити пам’ятник на могилі чи подарувати церкві коштовний срібний хрест? Та оскільки Павла не стало у зовсім юному віці, мати і батько вирішили відкрити школу для таких самих 16-річних хлопців. І відкрити її у столиці — саме тут, за задумкою Ґалаґанів, мала бути не звичайна школа, а колегія; і назвали її ім’ям Павла Ґалаґана, «щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх».
Дозвіл на її заснування та статут мав давати сам цар Олександр ІІ. У рескрипті імператора говорилося: «Принимаю с особам удовольствием Ваше пожертвование и дозволяя, согласноВашему желанию, наименовать предполагаемое Вами учебное заведение в пам’ять вашого сына — Коллегией Павла Ґалаґана, я сердечно желаю, чтобы вам дано было найти в чужих, благодетельствуемых вами детях то утешение, которое по воле Промысла вы лишились в собственном вашем сыне». Дозволено було тут і домову церкву апостола Павла, оскільки заклад був для православних.
Придбати у центрі Києва цілий будинок — справа дуже недешева, навіть для ХІХ століття. А придбати кілька й віддати чужим людям — це просто неймовірно! Але таке сталося ...І Григорій Ґалаґан спродує все непотрібні йому землі плюс власний будинок на розі Хрещатика й вул. Прорізної та купує один за одним будинки по вул. Фундуклеївській (нині Музей літератури й Інститут косметології), а згодом сусідній на розі з вул. Єлизаветинською (тепер тут Музей історії Києва).
Г.Ґалаґан відписав Колегії 13 тисяч десятин землі у Чернігівській та Полтавській губерніях — 8 продав одразу, а 5 віддав Колегії для отримання щорічного прибутку.
Відкрили колегію через два роки після отримання монаршого дозволу. І з 1 жовтня 1871 р. до неї починають набирати найздібніших та добре підготовлених юнаків із заможних та зовсім незаможних родин: з 70 учнів 40 були своєкоштних, а 30 — на утриманні родини Ґалаґанів. Конкурс був дуже жорсткий: відбирали й справді найкращих, як запрошували й найкращих викладачів. За зразок для закладу взяли коледжі при англійських університетах. Колегія мала програму чотирьох старших класів гімназії. І хоч все навчання тривало російською мовою, Ґалаґани запровадили викладання там і українознавства та неодмінно дотримувалися всіх українських культурних та народних традицій. Більше половини учнів колегії протягом перших 25 років були переважно дворянського походження, втричі менше було з духовенства, з міських станів 16%, а з селян — 8%. Чи відчувалося це у щоденних взаєминах колегіантів? — Безперечно.
Патроном колегії був розташований неподалік університет Святого Володимира, тож випускників залюбки приймали туди на навчання — знали, що рівень підготовки там дуже високий. За свідченням істориків, протягом 50 років існування колегії її учні поповнили українські і російські наукові кола майже на 600 чоловік! І якщо тепер почати називати прізвища випускників, то багато хто ахне: та це неможливо, щоб у одному навчальному закладі був сконцентрований такий потужний інтелект нації! Але насправді це так і було.
Сьогодні особливих характеристик не потребують такі відомі імена випускників колегії, як академіки — мовознавець і поліглот Агатангел Кримський, президент Академії наук (ВУАН, 1922—1928 рр.) ботанік Володимир Липський, правник Оникій Малиновський, історик Дмитро Петрушевський, санскритолог, директор Інституту мовознавства Михайло Калинович, правник Микола Максимейко, а ще президент УНР у екзилі (1926—1954) Андрій Лівицький, правознавець-міжнародник Володимир Грабар, доктор кримінального права і син автора гімну України Михайло Чубинський, психолог Григорій Костюк, поет-неокласик Михайло Драй-Хмара, поет і перекладач Павло Филипович, поет-поліглот Сергій Бердяєв та багато інших.
Протягом Першої світової війни колегію евакуювали до Новочеркаська, а потім і до Кисловодська (а у ній розмістився лазарет). Згодом на неї претендували більшовики та німецька влада. У часи Української Народної Республіки в 1919 р. тут перебував штаб очільника українського війська отамана Симона Петлюри, а з переданої П.Ґалаґаном і ледве врятованої в революційному хаосі бібліотеки сформували міську публічну бібліотеку (тепер — Парламентська). 12 вересня 1920 р. колегія припинила своє існування. В радянські часи це була спочатку трудова школа-семирічка, а згодом відома спеціалізована українсько-англійська школа №92.
92-ГА ШКОЛА ДО ПОЖЕЖІ
Чи дотримувалися там за радянських часів традицій колегії? Ні. Чи була то елітна школа? Ні. Проте, попри все, вона-таки продовжувала формувати українську національну інтелектуальну еліту навіть тоді, коли й слово «нація» вживалося дуже обережно і то переважно перевіреними фахівцями. У школі завжди розповідали учням про історію колегії, яка навіть у радянські часи слугувала певною моделлю ґрунтовної освіти.
«Я прийшов у цю школу вчителем математики відразу після закінчення Київського педінституту в 1961 р., — розповідає Юрій Мальований, колишній директор школи №92, а нині член-кореспондент Національної академії педагогічних наук. — ...У міськвно мені зустрівся директор 92-ї школи Андрій Кузьмич Акімов. Йому потрібен був математик, то він відразу ж взяв мене за руку і привів до школи. Так я з 25 серпня 1961 р. працював у школі до 1966 р. вчителем математики, а потім Андрій Кузьмич, на жаль, захворів, тож у 1966—1976 роках директором школи був я. У школі тоді вчилися діти української творчої інтелігенції та науковців: Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Івана Драча, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного, Юрія Щербака, Платона Воронька, режисерів Сергія Параджанова, Володимира Денисенка, актриси Ади Роговцевої, з опери — директора та головного хормейстера Володимира Колесника, співака Юрія Гуляєва, онуки письменників Миколи Зерова, Івана Микитенка, Миколи Бажана, правнуки Івана Франка. Вчилися діти й інших представників інтелігенції, як і діти робітників, двірників, продавців тощо».
На запитання, чи знав на той час про історію Колегії, Юрій Мальований розповідає: «Та не лише знав її, а мені дісталася від попередніх директорів реліквія — книжка, видана ще на 25-річчя колегії у 1896 р., де подано історію Григорія Ґалаґана, статут колегії та список директорів, всіх викладачів і випускників за 25 її перших років. Я залишив її і своєму наступнику. Рівень освіти тут був вищий, ніж у гімназіях, особливо посилено викладались математика й іноземні мови. Уроки словесності вели Павло Житецький та Володимир Науменко, малювання — художники Микола Мурашко і Микола Пимоненко, іноземні мови — етнічні французи й німці, директорами були Інокентій Анненський (затримався ненадовго, бо не зрозумів концепцію колегії), Іван Нечепоренко, Андрон Степович. А партитуру для хору колегіантів розписував Микола Лисенко.
Незважаючи на викладання російською, там панував український дух — коли українська мова була заборонена Емським указом, силами учнів і викладачів ставили «Наталку Полтавку» українською мовою. Крім прекрасно обладнаних кабінетів, тут була чудова бібліотека (Ґалаґан сформував її зі свого книжкового фонду), яка постійно поповнювалася. А приміщення бібліотеки — перлина колегії! — збереглося й до наших днів».
Колегія тісно пов’язана і з Іваном Франком. «4 травня 1886 р. у домовій церкві, яка знаходилася там, де потім була наша учительська, брав шлюб Іван Франко з сестрою дружини вчителя історії Єлисея Трегубова — Ольгою Хоружинською. Це виглядало і символічним єднанням сходу й заходу України, тож вважалося навіть відважним політичним кроком. Зиновія Франко (онука І.Франка) розповідала, що у день вінчання він так запрацювався у бібліотеці колегії, що й забув про власне весілля та ледь встиг переодягнутися в урочистий костюм», — каже Юрій Мальований.
КОЛЕГІЯ — ЯК СУЧАСНА ШКОЛА
«До війни школа вже стала десятирічкою №57 імені І.Франка, через те 57-а школа претендувала на те, що вона, мовляв, спадкоємиця колегії. Але то ж російська школа, яка не мала з колегією нічого спільного. Після війни школі присвоїли № 92, і в 1950 р. вона була першою в Києві спеціалізованою школою з посиленим вивченням англійської мови з 1-го класу та з викладанням англійською кількох предметів (а українською вона була весь час). Географію англійською мовою викладала у нас тоді Олена Яківна Діамант, хоч знайти відповідних викладачів було важко. Уроки англійської мови були 4 рази на тиждень, а у старших класах на уроках виробничого навчання був переклад з англійської та машинопис англійською мовою.
Коли ця школа стала такою єдиною в Києві, від охочих тут вчитися не було відбою. Перші набори були по чотири паралельні класи, а вчилися у дві зміни. Та не тільки через англійську — школа була відома в Києві традиціями високого рівня підготовки, вони історично зберігалися, підтримувалися і підбиралися сюди вчителі, які тримали цю планку досить високо. Особливо це стосувалося української мови і літератури (Катерина Овсіївна Касич-Пилипенко, Мотрона ФедосіївнаПаламарчук), російської (Всеволод Леонідович Шутько), математики (Лев Дем’янович Балан, Софія Мойсеївна Борщукова, Катерина Юхимівна Нечпай), фізики (Раїса Марківна Несенюк) та багато інших — недостатньо кваліфіковані чи не дуже віддані роботі вчителі у нас особливо не затримувались...», — розповів Юрій Мальований..
* * *
...У перші дні жовтня випускники відзначили вже 150-річчя своєї almamater — колегії Павла Ґалаґана.
