У рамках дискусії про шляхи реформування вітчизняної системи освіти ми продовжуємо публікувати листи наших читачів — передусім, рядових учителів, які бачать освітянські проблеми, як кажуть, зсередини.
Реформування освіти, критерії оцінювання знань учнів, вдосконалення педагогічних технологій та методики досі проводяться за принципом Манілова. Статистика фіксує зростання дитячої злочинності; «сирітство» та «блукання» вчителів, деградація директорського корпусу шкіл («День», № 106, лист В. Громового) вже стали звичними явищами. А в геометричній прогресії паралельно зростає кількість «медалістів» та нагороджених «Похвальною грамотою». У нинішньому учбовому році на педколективи, неначе сніжна лавина, впали три концепції громадської освіти: концепція виховання особистості в умовах розвитку української державності, концепція 12-річної освіти, концепція загальної середньої освіти...
Якщо раніше людину, не має значення, яку — маленьку чи велику, учня чи вчителя, інспектора чи когось іншого — розглядали як певну ланку, підлеглу державній ієрархії, то у нових концепціях та підходах домінує думка, що людина — це передусім особистість, найвища цінність. Відповідні думки закладають підмурівок сенсу освіти. Що контролювали у традиційній педагогіці? Знання, уміння, навички, тобто дитину сприймали як засіб оволодіння навчальною програмою. А її внутрішній світ нікого не хвилював, не цікавив, розвиток особистості не був предметом вивчення. У нових законопроектах акцентується увага на розвитку особистості, критичного мислення, на умінні самостійно отримувати знання, на естетичному та вольовому аспектах. І це не просто слова, фрази чи певні підходи у здійсненні концепції. Йдеться про інтегровані курси, про методи, за допомогою яких відбудеться по-справжньому творчий діалог, співпраця педагогів та дітей.
Раніше школа не могла впливати на суспільство, вона тільки відображала стосунки, що існували у державі. Нові концепції відкривають школу, яка позитивно перетворює суспільство. Головне в концепціях — ідея самовизначення особистості. Але й у нових підходах до реформування освіти залишаються і проступають «родимі плями» минулого. Багато моїх колег думають так само, вважаючи, що загальний освітній вал нічого доброго не дає. Не випадково середню освіту називають «усередненою», оскільки вона працює не на особистість, а на безликих «середнячків». Скільки не критикували «середню «обязаловку», але все- таки повернулися до неї. Спитайте досвідчених педагогів, і вони дадуть відповідь, що є діти, яким немає сенсу продовжувати навчання у старших класах, оскільки вони не вчаться, а відсиджують уроки, коротаючи час за шкільною партою. Знову ми повертаємо у класи митрофанушків та недоростків, які не хочуть і не можуть вчитися. І сідають за парти вони з різних причин. Одним хочеться продовжити безхмарне «щасливе» дитинство — привільне шкільне життя їх ні до чого не зобов’язує. Інші жахаються самостійності, наполегливо не бажають оволодівати професійними навичками. Через цю причину в багатьох профтехучилищах недобір. І не дивно — адже у ледарів є можливість відсидітися за шкільною партою.
Якщо йдуть кращі педагоги, то причиною є не тільки матеріальна нестабільність. Багатьом не під силу «баласт», який відбиває бажання вчити навіть здібних дітей. Мої опоненти можуть заперечити: мовляв, поганих учнів не буває — є погані вчителі. Так, від нас багато залежить, але давайте не плутати слабких дітей та тих, хто відверто не бажає вчитися, хто бачить у школі тільки джерело проведення часу. Напевно, в жодній країні світу не відкрито такого доступу до знань, як у нас, і це зрозуміло. Держава зі шкіри лізе, виділяючи величезні кошти на навчання (підкреслимо — безкоштовне). Дозвольте спитати — навіщо? Навіщо створювати видимість поголовного походу в країну знань, якщо цей безцінний дар залишається незапитуваним. Накладно незалежній державі тримати за шкільною партою дорослих ледарів. Ніхто від цього не виграє.
Хворобливо, незвичайно сприймається у школі свобода. Як не сумно, в Україні досі немає широкої педагогічної громадськості, суспільно-державної системи управління освітою. Точніше, наявна її імітація номенклатурними об’єднаннями — різноманітними асоціаціями директорів, радами управлінців, експертними радами міністерства. Одночасно у Голландії, де найбільш прогресивний закон про освіту, працює таке положення: якщо 70 батьків довіряють якійсь людині своїх дітей, то держава зобов’язана створити для неї школу. І створює! У американській освіті також все побудовано на суспільному довір’ї. Усі кращі шкільні системи — вальдорфські, Монтессорі — створювалися не відомством, не наказом, а суспільством. А у нас батьки позбавлені можливості впливати на освітню ситуацію.
Недивно, що в країні відбувається прихований страйк вчителів: як їм виплачують зарплату, так вони і працюють. Тому сьогодні важливо зрозуміти, що, власне, суспільство хоче отримати від школи і яким бачити вчителя.
У школі все більше вакансій. Школа старіє. Престиж вчительської професії падає не тільки через слабку матеріальну базу, мізерну заробітну плату, величезне навантаження та величезну кількість паперів. За 27 років роботи у школі я пересвідчився: саме рівень професіоналізму, інтелігентність вчителя визначає ставлення до нього учнів, а через них і дорослих. А засмиканий повсякденністю та морально залежний учитель не може бути інтелігентним. Пригадаймо висловлювання одного з чиновників освіти про те, що учитель — це сучок, об який «може потертися будь-яка худоба» (не перебільшую). Раб за духом не може навчити та виховати вільних громадян. Тому сьогодні недостатньо будувати школи і квартири — головне, щоб вони не залишалися пустими. Підняти престиж вчителя може тільки те суспільство, та влада, яка до цього прагне. Пам’ятаймо: якщо держава ставить хрест на освіті, то ринок плодить дикунів.
