Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Шлях до віри

7 серпня, 2004 - 00:00

Прочитав уголос дружині про «Благодатну тишу» («День» від 23 липня, автор Клара Гудзик) і замислився. І про тишу, і про Бога. Позаздрив туристам із Лес Комбеса (не всякому пощастить поспілкуватися і з Папою, і з Богом на висоті 1500 метрів над рівнем моря). Мені особливо заздрити нічого, бо живу, хоч і не на такій висоті, однак в умовах, про які старший син, Володя, говорить: «Тату! У вас райська тиша, не те що в нас «на асфальті». До «райської», звісно, далеченько, але це територія радіоцентру, колись закрита й огороджена, засаджена високими тополями, кленами, акаціями, липами, поряд фруктовий сад, городи, взагалі, мрія міського жителя. І відносна тиша. Коли внучка Ольга приїжджає іноді з чоловіком, то вранці її Ярослав говорить: «Діду! Я у вас сплю, наче немовля, навіть сни райдужні бачу...»

Але скоро цьому настане кінець, уже хтось загарбав шматок землі разом iз фруктовим садом, і на майбутній рік тут почнеться будівництво високих житлових будинків. Шкода, дуже шкода, але я не про наступ цивілізації, просуванню якої ми, місцеві жителі, на жаль, завадити не в змозі, навіть якщо стіною встанемо проти тих, хто «загарбує», — нас просто розчавлять. Однак для мешканців «райського» куточка це дуже неприємний сюрприз, з урахуванням проблеми тиші. Для мене ж особливо, бо саме тут — віч-на-віч з природою, я найчастіше комфортно спілкуюся з Богом. У кожного своя дорога до Бога, свої молитви й звернення до Всевишнього. Мені, закоренілому атеїсту, важко у похилому віці примусити себе хреститися, але десь там, у глибині душі, давно уторована стежка до святих заповідей.

Син, Володимир, хрещений у дитинстві (батьки дружини так вирішили), але до церковних обрядів прилучився не так давно. Опинившись за кордоном усією сім’єю і відчувши себе людиною третього сорту (так склалося), утіху почав знаходити в церкві. Щоранку внеділю він на служінні у православному храмі; сідав (там дозволено) і молився. «Тату! Я не розумів слів священика, але це не мало жодного значення, тому що там була така благодатна тиша... Я розповідав Богові й заспокоювався, й у мене вселялася надія на краще». І краще здійснилося — син повернувся додому, він професійний інженер-будівельник і вже працює. «Слава Богу, я знову відчув себе людиною», — його слова. І зараз щонеділі він ходить до церкви. В одну з неділь ми опинилися в селі Лєтки, їздили відвідати могилу мого свата Григорія. «Давайте заїдемо до церкви», — сказав Володя. Син і правнучка Катя (їй немає й семи) хрестяться й заходять у середину, я — заради цікавості — з ними. Катя купує свічки, щось тихенько питає в діда, й він допомагає поставити їх: одні — «за упокій», інші — «за здоров’я». Навколо кілька віруючих — і немолодих, і молодих; за вівтарем священик якось по- домашньому готується до служби. Навколишня атмосфера утихомирює, в мене від цього спокою — сльози на очах.

У моїй родині кожний своєю дорогою приходив до релігії: сини, їхні дружини, внучки. Хтось — за наполяганням батьків, а молодшому сину Сашкові вже за 30 стукнуло, коли був хрещений у сільській церкві Требухова. А брат дружини — в один день iз двома дочками. А тепер ваші «літні роздуми» примушують думати: як же їм не втратити «здатності думати й молитися» й «почути в глибинах власної свідомості голос Бога»? Як виховати культуру поведінки й у себе, й у оточуючих, щоб не заважати жити сусіду, не свердлити йому «дірку в голові» після одинадцятої вечора? Здається закон ухвалено щодо цього? Але як навчитися виконувати закони?

Пам’ятаю, я ніч не спав, слухаючи конкурс «Євробачення» й молився за Руслану, за її «Дикі танці». Почуття патріотизму переповнювали чашу захвату через край. Але, з другого боку, коли через декілька днів повз мене пройшла молода пара і їхній магнітофон на всю «котушку», до болю у вухах горлав «Дикі танці», заглушаючи все живе навколо, я ледь не став Руслану звинувачувати в порушенні мого спокою…

А як зрозуміти деякі конфесії, в ритуалах яких молитви виконуються під ритми джазової музики? І молоді це подобається. Яке вже тут «мовчання»? І чому в Греції, у православному храмі парафіянам дозволяють на проповідях сидіти? А в нас? Одразу згадуються наші багатогодинні великі церковні свята, адже не всі можуть витримати таке стояння-випробування. Я далекий від церковних правил, але чи не забагато в них архаїки, можливо, деякі потребують реформ?

Моїм роздумам не буде кінця, дякую за актуальну статтю, можливо, вона багатьох примусить замислитися про сенс життя. А вам написав, тому що знаю — ви мене зрозумієте.

З повагою Борис ФІЛІПЧЕНКО, Київ
Газета: 
Рубрика: