Він народився в Запоріжжі. У селищі Карантинка в сім'ї Івана Дем'яновича та Онисії Митрофанівни росли-підростали семеро дітей. Ілля Іванович Коперчук якраз і був сьомою дитиною в цій дружній працьовитій сім'ї.
Любов до авіації привела 14-рiчного хлопчину в Запорізький аероклуб. Щоправда, довелося Іллі додати собі один рік, щоб зарахували курсантом в планерну групу. Однак незабаром наймолодший курсант аероклубу впевнено літав на У-2. Закінчуючи середню школу, Ілля вже сам навчав льотній справі двох новачків. У 1936 році курсанта Запорізького аероклубу І. Коперчука держкомісія відібрала в 1-шу військову школу льотчиків-винищувачів ім. М'ясникова, де він успішно освоїв новий винищувач І-16. Після закінчення школи військових льотчиків у Севастополі лейтенант І. Коперчук прямує для подальшого проходження служби в Горєловську винищувальну бригаду ППО м. Ленінграда, звідки молодого льотчика беруть у загін особливого призначення. Загін цей мав битися в небі Іспанії. Але льотчики, які під виглядом туристів уже в Лондоні чекали команди продовжувати свій шлях через Париж і Мадрид, були відкликані назад.
У 1940-му Іллю Івановича переводять у щойно сформований 148-й винищувальний авіаполк, що базується в Лібаві. Частішають порушення повітряного кордону з боку фашистської Німеччини. Інструкції суворо забороняють відкривати вогонь по порушниках з першої атаки, а з другого заходу наздогнати їх практично неможливо. Вони йдуть углиб Балтики, у бік Норвегії. І наші льотчики, захопившись гонитвою, нерідко гинуть у морі через недостачу пального на зворотний шлях. Ланками по три літаки влаштовують своєрідні засідки на порушників ближче до кордону, в Паланзі. А до війни вже залишаються лічені дні... Однак я дещо захопився. Краще, на мою думку, про бойовий шлях ветерана розкажуть ці епізоди з його мемуарів у двох загальних зошитах, які одного разу волею випадку опинилися в моїх руках.
НЕБО 1941-го
У ту ніч я зі своєю ланкою був у засідці на порушників нашого повітряного кордону. Ще не вщух скандал після того як ми «забули» наявні інструкції й, відкривши вогонь по порушниках з першої атаки, завалили два гітлерівські літаки в Балтійське море. Справа мало не дійшла до трибуналу. Але ми стояли на своєму: діяли згідно з інструкціями...
Світало. Наближався ранок 22 червня 1941-го. Несподівано передсвітанкову тишу розірвали артилерійські залпи. Я глянув на хронометр. Була 3 година 15 хвилин.
Особовий склад — біля літаків. Віддаю наказ на виліт. Злетіли.
Ранок обіцяв бути сонячним. Зверху добре проглядалися наші кордони під артобстрілом. «Невже війна?!» Я не наважувався відповісти на це запитання.
У повітрі літаків противника не було. Та якби ми й зустріли їх, вести бій однаково не змогли б — пального в баках ледве вистачало на зворотний шлях до Лібави.
Зі сходом сонця з моря поплив легкий туман. Крізь його пелену виднівся бензозаправник, що їхав до нас. Шум його двигуна заглушив наростаючий гул...
Гітлерівських бомбардувальників було понад сотню. Ішли вони під прикриттям винищувачів. Розділившись на три групи, почали бомбити наш аеродром, місто, крейсер «Кіров», що стояв на рейді. Готові до вильоту наші екіпажі намагалися піднятися в повітря, попри те, що противник буквально висів над головою. А моя ланка була вимушена ховатися в траншеї. Поряд догорав бензовоз...
Із сотні наших літаків вціліли лише 18. Начальник штабу віддав наказ вилетіти до Риги. Звідти ми перебазувалися під Псков, де з нашої частини й особового складу сусідніх полків була сформована група особливого призначення. Командиром цієї групи призначили мене. Нас перекидали з одного фронту на інший. Від Мурманська до Кавказу...
ВИМУШЕНА ПОСАДКА
Гітлерівці стискають блокадне кільце навколо Ленінграда. Ще вчора лінія фронту проходила за 80 кілометрів від Новгорода, а сьогодні німці вже господарюють у ньому.
Ми прикриваємо Іл-2 і Пе-2. І цього разу злетіли за візуальним наглядом, коли вони підійшли до нашого аеродрому. Рацій немає, доводиться пильно роздивлятися. Білі ночі вже закінчуються.
Відбомбилися вночі. Коли поверталися на свій аеродром, у мого літака забарахлив двигун. Я зменшив оберти, щоб приглушити трясіння. Відчувши небезпеку, озирнувся.
У хвіст моєї машини вже зайшов фашистський винищувач МЕ-109.
Швидше за все, спрацював інстинкт самозбереження. Роздумувати ніколи. Кидаю літак у піке — мотор несправний, боєприпаси витрачені повністю. Гітлерівець увесь час веде вогонь по мені, а я весь час маневрую ковзання то лівою, то правою ногою. Вирішую скористатися темрявою, вибираю внизу лісовий масив. Відчуваю, німець мене загубив. А в мого літака движок зовсім затих — закінчилося пальне. Планерую, втрачаючи висоту. Не бачу, де можна було б посадити літак. Під крилом — болота, дрібнолісся. Тримаю просто на лісовий острівець. І несподівано праворуч — поляна. Відкриваю ліхтар, відстібаю ремені, роблю правий розворот...
Отямився на сіннику в сараї. Через щілини між дошками пробиваються яскраві промені сонця. Не можу збагнути, де я. На мені місця живого немає. «Невже я у німців?!». Ні, мій «ТТ» при мені... У щілину видно автоматника в червоноармійській формі, який наближається до сараю.
— Живі, товаришу старший лейтенанте? — допомагає він мені підвестися.
— Здається, живий... А де я?
— Ми вас з-під уламків літака витягли минулої ночі.
Підійшов капітан-танкіст. Він і розповів мені, що сталося, як вони мене підібрали, як німці години три бомбили місце моєї вимушеної посадки, прийнявши її за наш польовий аеродром.
Перед від'їздом я оглянув свій винищувач. Навіть лонжерони з хромованої сталі полопалися! А людина залишилася живою. Хоч і з великими синцями...
ПОЄДИНОК
Цей важкий повітряний бій тривав майже над нашим аеродромом у Горєловому. Залишився я сам на сам із ME-109. Уже не сподівався вийти переможцем із цього поєдинку. Досвідчений противник дістався. Весь час висить у мене на хвості.
Ось він знову опинився позаду мого І-16. Відчуваю, зараз — на віражі — буде прицільний вогонь по моїй машині. Різко скидаю швидкість, зменшую радіус віражу й одразу ж даю повний газ. Тепер я вже зайшов у хвіст «месера», тепер уже він у мене на прицілі. Не гаючи часу, натискаю на гашетку. Черга. Ще одна черга. МЕ-109 задимився і спалахнув.
Але льотчик, бачу, встиг вистрибнути. Купол його парашута забілів унизу, просто над нашим аеродромом.
Після посадки мене запросили на КП, де, напиндючившись, стояв гітлерівський льотчик. Він був у званні підполковника, вже в роках. Непогано володів російською...
— Хто мене збив? — почув я, прибувши на КП.
— Та от він і збив...
Коли гітлерівець побачив, що я ще зовсім молодий, він не повірив. Довелося мені розповісти йому про свій маневр. Підполковник попросив дозволу потиснути мені руку. Він мав на своєму рахунку півтори сотні збитих літаків. Ще в Абісинії починав цей відлік...
Ще не охоловши після поєдинку, я не втримався і, йдучи, зірвав залізний хрест із гітлерівського аса.
P.S. Лише кілька епізодів із фронтового життя Іллі Коперчука. А скільки їх було! Попри те, що Ілля Іванович пізніше очолював особливу групу резерву Верховного командування (до цієї групи входили понад 130 літаків різного типу), він літав не менше за підлеглих. Кілька разів закидав наших розвідників у глибокий тил противника, зі своїм штурманом Миколою Олейниковим знищив понад десяток штабних пунктів ворога. Літав у найгіршу погоду, яку називають нелітною, — в дощ і сніг, при сильному вітрі та низькій хмарності, з'являючись у тилу гітлерівців о 2—3 годині ночі, викликаючи паніку своїми снайперськими бомбовими ударами.
Закінчивши після війни командно-штурманський факультет Академії ВПС, Ілля Іванович працював у ХАІ. Йому вже не довелося самому випробувати нові реактивні машини — фронтові рани давалися взнаки. Настав час іти на заслужений відпочинок. Але хіба могла ця неспокійна людина отак просто сидіти вдома?! Він звик завжди брати штурвал на себе...
...На жаль, Іллі Івановича вже немає серед нас. Ніколи він 9 Травня не пройде в колоні ветеранів, не сяде за святковий стіл з однополчанами, не скаже: «А пам'ятаєш...». Але я завжди чую знайомий мені голос: «Штурвал — на себе!».
