Зараз, коли Україна наближається до «підліткового віку», все більшого розмаху набуває популяризація всього українського. Кажуть, що майбутнє народжується з минулого і сучасного, а батьками його є не народ, а все ж таки впливові особистості. Якщо заглибитися в історію, то можна переконатися, що минуле нашої держави скеровували такі люди, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Петро Могила, Михайло Грушевський, Іван Огієнко...
Мабуть, важко відшукати у цьому світі людину, яка б уміло поєднала у собі хист ученого, громадського, церковного та культурного діяча. Іван Огієнко був саме таким. У своєму житті він зумів бути водночас мовознавцем, перекладачем, літературознавцем, редактором, поетом, видавцем, ректором, міністром, православним митрополитом, істориком української церкви. І навіть важко визначити, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив найпомітніший слід. Але одне можна сказати беззаперечно: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого та важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвитку рідної мови та культури в цілому. Його творчу й наукову спадщину складають близько 2000 праць із різних галузей знань. Серед них — «Історія української культури», «Український стилістичний словник», «Історія українського друкарства», двотомник «Українська церква», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу» тощо. До речі, крім власних творів, Іван Огієнко залишив Україні багатющий скарб: наукові та богословські праці, рукописи, особистий архів, де зібрано величезний матеріал з історії української церкви, культури, еміграції. У його колекції — 60 стародруків XVI — XVII ст. (переважно українських, австрійських), Біблія 1581 року, рукописи XVI — XVII століть, церковні книги, оригінальні ікони та декори XVIII століття.
Як тільки не величали професора Івана Огієнка захоплені його надприродною працьовитістю учасники Всеукраїнської конференції, що була присвячена 120-річчю з дня його народження: «людина праці й обов’язку», «невтомний працівник українського Ренесансу», «ініціатор розквіту рідної культури», «будівничий української автокефальної церкви»...
В Українському гуманітарному ліцеї, на базі якого 24 січня цього року проводилася конференція, панувала атмосфера затишку й щирості. Академічні доповіді делегатів (серед яких декан факультету соціології та психології Київського університету імені Тараса Шевченка В.Б. Євтух, заступник державного секретаря Г.А. Науменко, ректор Українського університету м. Москви В.С. Кітця, професор Київського університету Н.В. Пономар, студентка Київського університету Ольга Якухова, учениця УГЛ Поліна Юбченко та інші) супроводжувалися творчими номерами учнів, батьків та педагогів ліцею.
Вразив проблемно-тематичний спектр дослідницьких інтересів, що піднімались на обговорення. Серед них: вклад Огієнка в лінгвістику й українознавство, у вивчення християнських вірувань, науку, літературу, але найбільша увага приділялась педагогічній спадщині та родинному вихованню. Учений вважав, що пріоритетом у системі шкільної освіти має бути національний компонент. Саме на цьому наголосив у своїй доповіді Петро Петрович Кононенко. У завдання, які діти виконують на уроках чи вдома, бажано включати матеріали про Україну, її природні багатства та національних героїв, уривки з творів вітчизняних авторів. Поряд із самосвідомістю та духовністю в учнів має формуватися й національна свідомість.
Маємо надію, що конференція, присвячена видатній постаті Івана Огієнка, надовго запам’ятається її учасникам та глядачам. А тим, хто не зміг бути присутнім на ній, ми пропонуємо основні національні заповіді, якими вчений користувався усе життя:
— мова — то серце народу, гине мова — гине й народ;
— хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ;
— народ, що не створив собі соборної літератури, не може зватися свідомою нацією;
— стан літературної мови — то ступінь культурного розвитку народу.
