Усе почалося з пересувної фотовиставки робіт переможців торішнього конкурсу «Дня» та фірми «Кодак», яку Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка нещодавно запросив до себе. Як «День» уже повідомляв, на її відкритті нашу газету представляла головний редактор Лариса Івшина, котру буквально атакували запитаннями ліцеїсти. Майбутніх журналістів, політологів, юристів, економістів — а саме на ці спеціальності орієнтує своїх випускників ліцей — хвилювало багато що: чи існує свобода слова в Україні, чи ефективна нинішня опозиція влади, наскільки правомочна заборона комуністичної партії, що можна чекати від уряду реформаторів, чи потрібен країні референдум... Жвавий інтерес учнів до того, що відбувається у суспільно-політичному житті країни, й підказав ідею спільного творчого проекту — сторінки «У «Дні» — день ліцею». Здійснювати його визвалися три ліцеїстки — Анастасія Бірюкова, Ярослава Кот і Катерина Машевська. Вони самостійні, амбіційні, цілеспрямовані й, важливий чинник, чудово володіють українською мовою. Дівчата навчаються на останньому, третьому, курсі ліцею, в одній групі — історико-філософській — і входять до редколегії ліцейської газети «Простір».
Розмова з третьокурсницями Українського гуманітарного ліцею проходила у редакторському кабінеті «Дня». І розпочалася вона із запитання Лариси IВШИНОЇ до колеги — редактора «Простору» Анастасії БIРЮКОВОЇ :
— Як редактор редактору, скажіть мені, що ви зараз вважаєте актуальним для журналістики?
Анастасія БIРЮКОВА: На мою думку, зараз важливо не втратити свою суть, не стати професією, котра когось обслуговує, щоб журналісти самі себе поважали, щоб вони писали кожного разу маленькі шедеври. «День» у майбутньому повинен завоювати більшу аудиторію. Адже наше суспільство стає все розумнішим, цивілізованішим, воно вчиться потроху розбиратись, де жовтувата преса, а де більш енергетична, більш розумна.
— Коли ви відбираєте матеріали для своєї газети, що берете за критерій? Що, на вашу думку, цікаво читати ліцеїстам?
А.Б. : Ніколи не проводжу грань між ліцеїстом і просто молодою людиною. Намагаюся, щоб кожен випуск був цікавий не тільки тому, хто навчається в ліцеї, а й кожному підлітку. І, звичайно ж, хочеться найповніше висвітлювати події, які відбуваються в нашому ліцеї.
— Європейський вибір України — яким ви його бачите? І що б ви особисто хотіли змінити в Україні?
А.Б. : Дуже багато людей кажуть, що треба рухатись у Європу. Як на мене — це не є правильний варіант. Україна не є суто європейською державою. Ні менталітет, ні традиції у нас не західні. Це перехідна країна між Заходом і Сходом. Україні не треба повністю інтегруватися ні з однією частиною світу, ні з іншою. Треба з усіма співпрацювати, але бути собою. Часом мені здається, що українські економісти, політики біжать стрімголов: ось Захід, там дуже класно, добре, давайте туди. Спочатку треба добре зважити. Захід виглядає, особливо в політичній сфері, цукеркою з красивою обгорткою. Україна на це «попалася», і тепер треба виконувати ці зобов’язання, а чи це вигідно Україні? Оцей раптовий перехід до демократії заплутав розум і народу, і навіть освічених людей.
Ярослава КОТ: Європа повинна бути метою. Ми маємо використовувати своє становище. Ті умови, які ставить Європа, нам не завадять.
— Ви особисто відчуваєте себе європейками? Українками чи людьми пострадянського часу?
Я.К. : Не можу сказати, що я відчуваю себе європейкою. Поки що тільки українкою. Дуже не подобається, коли за кордоном нас сприймають як вихідців з пострадянського простору, інколи ще згадують про Чорнобиль. Хочеться, щоб сприймали як свою.
— Що вас найбільше не влаштовує в Україні?
Катерина МАШЕВСЬКА: Взагалі політика України, особливо в молодіжній та економічній сфері. Мені довелося їздити світом, я навчалася у Франції і бачила, яку молодіжну політику проводять у західних країнах. Там молодь об’єднується не лише за інтересами. Вона активна і в соціальному, і в політичному плані. Це моя мрія, щоб Україна мала такі організації. Я би дуже хотіла, щоб наш ліцей мав зв’язки з подібною школою. Я намагаюся зав’язати стосунки з тією школою у Франції, але поки що не виходить
— Чи вважаєте ви за можливе, щоб Україна стала відкритим суспільством?
К.М. : Мені здається, що це можливо. Але старшому поколінню потрібно позбавитися цього пострадянського способу мислення, деяких негативних рис нашого менталітету і нашого сприйняття Заходу.
— Під час першого державного візиту Леоніда Кравчука до Сполучених Штатів я була присутня при тому, як американські журналісти намагалися з’ясувати в нас, де знаходиться Україна. На їхньому тлі наші журналісти виглядали зразком поінформованості, адже ми знали навіть, як звати кота американського президента. І це могло бути нашою перевагою. Якби не один момент: світ не зобов’язаний нас знати. Ми повинні самі зробити так, щоб про нас дізналися.
К.М. : Україна може інтегруватися в європейське суспільство, лише проводячи більш якісну міжнародну політику.
— Що ви вважаєте нашими негативними рисами?
Я.К.: Є така національна риса, як «моя хата скраю, я нічого не знаю». Коли дивишся на наших співгромадян, то розумієш, що для багатьох так воно і є. І ця риса — негативна.
— Які, на вашу думку, негативні сторони відкритості суспільства? Адже можна підхопити й ті інфекції, які потім лікуються роками.
А.Б.: Молода держава, як і молода людина, може собі ж наробити шкоди, може втратити свою самобутність, потрапити під вплив іншої держави. Саме тому я вважаю, що треба бути більш поміркованими.
— Багато дискусій точиться навколо того, якою бачить молоде покоління свою країну. Один із стереотипів старшого покоління: Україна поділена на Схід і Захід. У вашому розумінні Україна єдина, чи вона розділена?
А.Б. : Для людей мого кола спілкування, вона, безперечно, єдина. Будь-яка країна має західний бік і східний, як і людина — правий і лівий. Різні регіони можуть мати різні традиції, але це не означає, що вони не мають нічого спільного.
— Чи достатньо в нас діалогу в суспільстві?
А.Б. : Мені здається, що людина зараз більше замкнута на собі, на своїх проблемах. Це, на мою думку, дуже погано, тому що спілкування дає інформацію, силу, ти можеш щось робити. А що стосується того, що Закарпаття, Донбас хочуть відокремитися, то, думаю, що це зумовлено економічними чинниками. Якщо з економікою усе буде гаразд, то зникнуть і етнічні проблеми. Я думаю, що піднімати потрібно не саму економіку, а все в комплексі. Не треба вмикати політичну чи економічну машину. Треба просто увімкнути організаторську.
— Наскільки ваші знання будуть потрібні в Україні?
Я.К. : Насправді все залежить від тієї людини, яка хоче використати ці знання. Зараз багато можливостей виїхати на Захід. Може, це і вигідно, але мені здається, що сильна особистість залишається тут.
— При знайомстві з ліцеєм у багатьох людей виникає питання, чи навчаються тут лише діти багатих людей?
Я.К. : Про ліцей я дізналася з оголошення у газеті, моя подруга запропонувала — і я спробувала. Привілейованість в ліцеї має бути. Але, безперечно, мова йде не про різницю в матеріальному стані наших батьків.
К.М. : Це такий заклад, де ти не можеш бути вульгарним. Третій курс створює певну ауру, і першокурсник уже не може вийти за певні межі. Молода людина в ліцеї виробляє в собі певні правила.
Я.К. : Проблема ліцею — що всі його учні однаково амбітні. Це, з одного боку, і добре, але з’являються деякі непорозуміння.
— Що, до речі, для вас є визначальним в обов’язках еліти? Яка, на вашу думку, роль еліти в суспільстві?
А.Б. : Еліта має бути тим чинником, який створить умови для усіх інших у нашому просуванні вперед. Вона має бути першопрохідцем, задавати ритм, тон.
Я.К.: Еліта — це каталізатор. Не можна сказати, що вона визначає, скеровує. Вона просто має підштовхнути суспільство до вищого рівня або до нижчого, дивлячись, яка еліта.
— Чи готові ви до того, що доведеться підтверджувати свою належність до еліти кожного разу — вчинками, способом життя? Що для вас є критерієм елітності серед людей, яких ви знаєте?
А.Б. : Такі люди не повинні обов’язково обіймати якісь посади, визначатись якимось особливим матеріальним статусом. Усе, що духовне, вольове — це вони. І у провінції має бути така еліта. І є. Іноді навіть дивуєшся, що учні провінційних учителів приїжджають до столиці і досягають більшого, ніж представники класних, елітних шкіл.
— Що таке ліцейний етикет? Яка риса ліцеїстів є характерною?
Я.К.: Негарно бути неактивним. Якщо в школі хтось підняв руку на уроці — всі на нього: «У- у, щось знає, вискочка». Якщо ж у ліцеї хтось не підняв руку — боже, нічого не знає!
К.М. : Стосунки між ліцеїстами не такі, як між учнями в звичайній школі. Там різні групки. Тут, ким би ти не був, головне, щоб ти прагнув чогось. І це помітно, коли зустрічаєш наших випускників
А.Б. : Нам елітність почали прищеплювати від початку: ви — майбутнє, ви — політики, ви — економісти, ви — юристи. У звичайній школі є кілька людей на клас, які знають точно, ким вони будуть. А у нас — майже всі. Сюди приходять за знаннями, і тільки одиниці — за престижем. І це змушує працювати. Коли ти знаєш, скільки навколо особистостей, як ти можеш нею не бути?
