Довго вагалася, перш ніж взятися за ручку, — питання, які хочу підняти, здаються такими очевидними, що не потребують ні мого захисту, ні пояснень. А потім зрозуміла, що очевидні вони для мене і мені подібних, а для іншого загалу, який живе в полоні стереотипів, вміло нав’язаних недоброзичливцями, такими вони не є. І тому вирішила написати. Додав цього бажання і один із радіоканалів, надавши слово черговому «паяцу» від політики. Цей «політик», як і канал, комфортно, дуже комфортно почував себе за часів Кучми. Щось не було чути викривальних виступів цього маргінала. А канал у ці часи самовіддано і безстидно просував Кучму-2. Коли ж запахло смаленим — мімікрував. І став гаряче-помаранчевим.
І от зараз, в час, дуже напружений для нашої держави, надає мікрофон «політику», який, пiдкладаючи дров до багаття, рекламує себе як борця проти кучмізму, кагебістів. Це що: «Держи злодія?!»
Так от, за «кагебістів» хочу замовити слово. Але спочатку трохи пояснень особистого плану.
На початку перебудови, коли почались мітинги з підняттям синьо-жовтих прапорів (спочатку на Західній Україні), мати гордо сказала, що от і брат підняв прапор, бо вже на попередньому мітингу якісь гарні хлопці тримали такий. А через деякий час мати здивовано-злякано сказала: «Знаєш, говорять, що ці перші хлопці були кагебістами». Але нікого не кидали до в’язниці, навпаки. Значить, це не була провокація. Почало приходити розуміння, що станься поворот до минулого, — першими попали б «під зачистку» ці гарні хлопці та люди, які їх туди послали. Поділивши з самого початку людей на тих, хто приймає перебудову, і тих, хто — ні, із задоволенням віднесла тоді до перших і частину КДБ.
Потім була створена Служба безпеки України, яку очолив Євген Марчук. Його було підтримано більшістю голосів у ВР. Вже перебуваючи на посту секретаря РНБО, він писав у «Дні» про труднощі, з якими зіткнулась СБУ і він як її голова. Були різні погляди на реформування цього відомства. Перемогла його думка — зважена і розсудлива — надати кожному можливість знайти себе у цьому новому для них полі, не відкидаючи їх, в іншому разі держава отримала б велику групу добре вишколених і озлоблених на неї людей.
З іншою, нетерпимою до перебудови частиною все ж прийшлось розстатись.
То часом чи не від їхніх ставлеників лунають такі «сміливі» таврування «кагебістів»?
Розмовляючи з людьми про Є. Марчука і Партію Свобода, яку він створив, стикаюсь з недовірливими, підозрілими поглядами — напевно, «кагебістка», думають, а часом і «натякають».
І приходиться розказувати, що моє життя так склалось, що ці служби не чіпали мене. Звичайно, з висоти свого теперішнього життєвого досвіду бачу зараз, що були моменти, коли, поведись я дещо інакше, могла б повернути життя в інше русло. Але я тоді цього не розуміла (на щастя) і вела себе так, як підказувала мені совість. І люди, які могли повернути моє життя в інший бік, махали рукою. І давали спокій.
І ось тільки декілька місяців тому, прочитавши в «Українській газеті» інтерв’ю з «хранителем» президентської дачі у Карпатах, зрозуміла, чому цей чоловік повідомив, що зібрав своїх підопічних і розказав, як треба гідно нести свою службу, доглядаючи президентську дачу і створюючи гарні умови для Президента і його гостей. Для нього це є служінням Україні. І Президенту. Він так про це говорив палко, щиро і відповідально, що кореспондент записав у своєму записнику: «Таких не чіпати!» І показав цьому чоловікові.
Так от, десь трішки усміхаючись з цієї ситуації, я все ж можу провести паралель між ідеалізмом цього чоловіка і моїм. «Таких не чіпати».
Але я повинна бути щирою до кінця і сказати, що нікому ніколи не витикувала про його минуле. Бо не знаю, як би повелась, будучи на його місці. Складись обставини інакше, я б могла палко повірити в ті, вчорашні, ідеали і вірно їм служити. Можливо, мені хотілось би себе реалізувати, адже життя одне, а реалізація в тих умовах часто могла бути через певні поступки. Тому я не знаю, як би я повелась, і тому не маю права судити інших.
Що і робила до сих пір.
А тепер про Євгена Кириловича Марчука. Коли, прочитавши у «Дні» про місцезнаходження офісу Партії Свободи, я прийшла, щоб записатись в партію (до речі, це єдина моя партія, до неї не була ні в якій іншій), мене запитали, чому саме ця партія. Відповіла, що через особистість Євгена Марчука. Бо позаду були довгі 10 років довіри до цього політика, ще з часів його прем’єрства. Потім була дивна відставка, важка перемога на довиборах у ВР, злочинні дії влади. І вибори президента-99, що по цинізму і підлості перевершили, як на мене, останні. Але влада все тоді робила тихіше, хитріше. Та й і суспільство вже було знову у своєму черговому заціпенінні.
Про ці вибори хочеться детальніше. Хто слідкував — бачив ці методи. Били тільки по Марчуку і Морозу. Міцно били. А тоді — зрада Мороза. (Цей чоловік чим далі, тим більш неприємно дивує. Сівши на «коника» справедливості, рівності, порядності, вже треба йти до кінця. Бо це дуже серйозні постулати. З ними не можна гратися з обдуреним і нещасним народом. В одній із довиборних газет давалась оцінка кожному претенденту одною фразою. Про Мороза було сказано, що це один з найцинічніших політиків. Тоді списала на «перебір» газети. А зараз бачу, що оцінка цієї людини газетою, на жаль, підтверджується.).
На виборах-99 Марчук отримав більше, ніж 2 млн. голосів. Це за офіційним викладом. Коли була у Західній Україні під час тих перегонів, вразила заляканість. Люди довго не хотіли говорити, що вони за Марчука. Виявляється, звучало коронне: «Ти що, за кагебіста?!»
В одній із львівських газет прочитала, що місцева влада хвалилася, що їй вдалось знизити рейтинг Марчука у три рази. Так що все встало на свої місця.
Стань він тоді президентом, Україна була б уже далеко. Не було б усіх тих потрясінь, що пережили всі ми. І вмирали б наші воїни УПА, обласкані державою, бо ж не побоявся Марчук вже тоді (в його умовах) сказати, що ці люди будуть признані державою як ветерани. (І не треба було б збирати через шість років підписи про надання цим людям відповідного статусу. Я тільки гірко посміхаюсь, згадуючи, як «славно» Кучма відтягував голоси нацпатріотів на Західній Україні у Марчука, давши «зелену вулицю» провідникам розколотого Руху. І це буде на совісті цих провідників. Не на совісті порядних, щирих, патріотичних людей. Бо вони судили по собі, приймаючи за чисту монету брехню і наклепи. Але всі ці перипетії навчили народ думати. І аналізувати. Надіюсь.)
Дехто звинувачує Марчука у співпраці з Кучмою будучи секретарем РНБО. На що я відповідаю, що не міг він, написавши книжку про злодіяння тодішньої влади, прислужувати їй. Вибрав на той час найоптимальніший вихід — з висоти своєї посади постарався протидіяти подальшому розграбуванню країни.
У результаті — автомобільна катастрофа з множинними травмами хребта (яка дала себе взнаки і цього літа, вивівши з активного політичного життя більш ніж на півроку). Був організований і збройовий скандал. Це була брехня з самого початку. Яка впливала і на імідж України як держави. Але не була зупинена жодною заявою Кучми. Євген Марчук був дуже незручною фігурою для багатьох фаворитів Кучми.
Ще один етап у діяльності Є.Марчука, вже у ранзі міністра оборони. Обіймаючи цю посаду, почав наводити і там лад — систематизував, спланував все з допомогою спеціалістів-однодумців. Був би ненадійним під час виборів — тому зняли.
У критичний для країни час виступив зі зверненням. Вважаю, воно було холодним душем для гарячих голів.
Після перемоги Ющенка щиро розказав про виклики, які можуть чекати нову владу, даючи багато конструктивних порад. Нова влада ними не скористалась. Що ж, у результаті ми побачили, хто і як нами керував. Гадаю, після цих «успіхів» багато хто голосуватиме не серцем, а головою.
Недавно створено виборчий блок: «Євген Марчук — «Єдність». Я була на з’їзді цього блоку. Приємно вразила організованість, чіткість, діловитість, налаштованість людей на роботу. У списку до ВР перш за все професіонали. Там не має жодного чинного депутата, ніякого олігарха. Давши блоку своє ім’я, Євген Марчук несе відповідальність за кожного з претендентів у ВР з його блоку. Тому я спокійна за цих людей. Вони не підведуть. І будуть творити закони, що допомагатимуть втілювати девіз: «Ти — сила України» на всіх рівнях, щоб ми нарешті повірили у себе, у нашу спроможність щось змінити. Ми не повинні приречено махати рукою (а, нічого так і не зміниться), а йти і стукати кулаком перед людьми, яких ми оберемо, бо вони — наші слуги, а не ми їхні. За цими законами живе Захід. І добре живе.
І на закінчення хочу сказати ось що. Всі ці 10 років я чесно аналізувала поведінку і дії Євгена Марчука. Для себе. І жодного разу мені не було соромно за свій вибір. Я рада, що можу зараз написати про це. Сильні теж потребують нашої підтримки. Тому не встидаймося про це заявляти вголос. Тим більше, коли за нами не стояли і не стоять жодні матеріальні та моральні вигоди і заохочення. А тільки любов до цієї землі та до цих людей, яким ти бажаєш щастя і процвітання. Зрештою, як і собі.
