З великим інтересом прочитав у газеті «День» статтю Анатолія Штанька «Кого підтримають силовики» й насмілився написати відгук на неї, який пропоную вашій увазі.
Газета «День», розмістивши у своєму номері за 6 листопада 2009 року публікацію Анатолія Штанька під заголовком «Кого підтримають силовики?», підняла цілий пласт питань про роль і місце сотень тисяч, якщо не мільйонів, людей, що віддали кращі роки свого життя служінню народу, але їх намагаються залишити поза суспільно-політичним життям своєї країни.
Важко не погодитися з автором згаданої публікації в тому, що «...за роки незалежності всі ми були свідками того, як українська влада (краще б сказати — влада в Україні, бо українською вона й миті не була. — Ю. Г.) робила те, що диктували їй обставини, недолюблювала силовиків, не довіряла їм, а іноді просто боялася».
А як не боятися, коли, спираючись на принцип «Владу не дають і не дарують, а тільки завойовують!», сучасні політичні сили захопили її в Україні й використовують для боротьби проти свого народу. Вона, влада, обставила себе високим штахетником приватної до зубів озброєної охорони і не має потреби опиратися на силові структури держави. Тому всіляко і дискредитує їх. Спочатку дискредитувала Збройні сили України, матеріально і духовно підтримуючи міліцію та СБУ, а тепер черга дійшла до СБУ, МВС і спецпідрозділів. Усе перераховане владі в Україні не потрібно, бо у неї немає зовнішніх ворогів. Вона в союзі з ними сама грабує український народ, і їм не заважає.
Справа дійшла до того, що влада і сама себе дискредитувала.
Чи не тому Україна платить за російський газ найвищу ціну у світі, що Президент України не може знайти спільну думку з прем’єр-міністром. Віктор Андрійович запитає: а чому це я маю шукати? Нехай вона шукає. Та на це є дуже проста відповідь. Якщо діти в сім’ї не обмиті — винні батьки! Він вважає себе головним у країні, тому на ньому лежить відповідальність за формування стосунків у владі. Та що там газ?! Руйнується все, що можна зруйнувати. Монголо-татари не могли домогтися такої руйнації суспільного життя в країні, яку ми самі створили. Ганьба і тільки!
Ось що писав перший голова СБУ України, генерал армії Євген Марчук у своїй книзі «П’ять років української трагедії», що вийшла друком ще в 1999 році, про українську владу: «Основний чинник успішного розвитку держави — система влади деградувала і перетворилася в свою руйнівну протилежність, створивши тим самим умови дій всіх негативних чинників, — як зовнішніх, так і внутрішніх».
Народ, обираючи владу, сподівається, що обирає собі суспільних провідників до кращого життя, а виявляється, що для них влада — це корито!
Усі ми знаємо біблійну мудрість: якщо Господь хоче покарати людину, то позбавляє її розуму. Та хіба знали люди, виходячи на Майдан 2004 року, що тільки-но «помаранчеві» прийдуть до влади, як моментально будуть позбавлені державного розуму. Бо ж не від надлишку його чиновники найвищого рангу навипередки в прямих ефірах видають інформацію, яка в усіх країнах світу визнається за таку, що є державною таємницею; вивертають назовні всі хвороби влади і суспільства в Україні, розкривають їхню економічну, політичну й соціальну неспроможність. Зовнішнім розвідкам держав-сусідів не потрібно напружуватися в пошуку агентів в Україні. У нашій країні ФСБ, ЦРУ, МОСАД і всі інші — безробітні. Вони в прямих радіо- й телевізійних ефірах мають всю інформацію з перших вуст.
Де тут взятися почуттю українського патріотизму?! Починаєш ненавидіти все своє як програшне.
Кожна людина, що тримала в руках підручник з історії, легко збагне, що силові структури завжди були очима, вухами, розумом і силою суспільства в усі часи, для всіх країн і народів, у всіх цивілізаціях. Від Клеопатри, Ричарда-Лев’яче серце, Александра Македонського, хана Батия, Наполеона до де Голя, Саркозі, Берлусконі, Блера, Брауна, Путіна та Обами — влада завжди в своїх діях опиралася на силові структури. Вони були й залишаються стрижнем суспільства будь-якої держави, а правоохоронні органи й суди — її честю, совістю й мораллю. Але коли влада без честі й моралі, вона робить все, щоб осліпити свій народ, позбавити і його честі, совісті й моралі. А для цього робить його не просто бідним, а жебраком.
У жебракуючого народу є одна потреба — вижити. Тут не йдеться про такі високі категорії, як честь і мораль. Бо про яку гідність можна говорити, коли не людина, а весь народ стоїть на паперті світу з простягнутою рукою: подайте Христа ради! І це при безмежних багатствах України і його працелюбному народі.
Дехто каже, що перші особи країни приватизували Україну. Брехня! Коли б вони її приватизували, то дбали б про неї. А вони віддають її на поталу, на грабунок всім, хто не лінивий. А народ мучиться і страждає.
Світовий досвід і в сучасних умовах засвідчує, що в усіх країнах під час виборів перемагає той кандидат, та політична сила, яку підтримують силовики. Бо ж вони володіють інформацією, фактажем, аналітичними матеріалами; їм є що аналізувати, співставляти, оцінювати. В Україні це, схоже, нікому не треба.
Оскільки Законом України «Про політичні партії в Україні» силові структури відсторонені від політичного життя країни, то у них не залишається іншого вибору, як об’єднуватися в громадські організації. Сьогодні Україна має таку громадську організацію. Називається вона «Сила і честь», а очолює її Ігор Смешко.
Хочеться побачити представників цієї громадської організації, її лідера на екрані телевізора, почути їхню думку, їхню оцінку політичної ситуації в країні, дізнатися про наміри щодо підтримки когось з кандидатів на посаду президента України. І не треба чекати, щоб їх запросили на телешоу. Потрібно мобілізуватися, посприяти створенню в Україні суспільного радіо і телебачення, і тоді буде більше можливості донести суспільну думку до громадян України. Олігархічним засобам масової інформації все це зовсім не потрібне!
Сподіваюсь, я відповів на питання — кого підтримають силовики? А щоб не було різночитань, скажу: вони підтримають свій український народ.
Особисто я — вже визначився!
