Хоч би що робив, а подумки повертаюся до одного телевізійного сюжету, показаного минулого тижня. Мова йде про чергову ініціативу Київської міської держадміністрації. Її автор, як мені здалося, заступник голови міськдержадміністрації Віталій Журавський. Бо саме він очолював цю акцію і пояснював журналістам її мету. А суть у тому, що в мерії вирішили вкотре заробити на дітях гроші, нібито на якісь благодійні справи. І організували торги дитячими малюнками.
На загальному тлі схоже на рядовий факт. Бо в мерії тільки те й роблять зараз, що торгують: автомобілями, аудіозаписами пісень чергового — після Поплавського — кандидата в народні артисти — Черновецького, земельними ділянками, місцями для кіосків і т.д. Словом, суцільні ярмарки, аукціони, біржі. З одного боку, добре, що вчимося торгувати й заробляти. А з іншого, — погано й навіть злочинно, що продаємо зароблене не своїми руками, вкрадене у держави, тобто у кожного з нас. І кладемо виторгувані гроші тільки у власну кишеню.
Але ж до чого тут діти, яких теж вирішили вивести на ринок зі своїми малюнками? Вони ж, по-перше, тільки вчаться малювати, освоюючи ази художнього мистецтва, яке, як відомо, належить до інших людських цінностей. По-друге, ще не навчившись добре тримати пензель і не освоївши як слід техніку малювання, вони, по суті, привчаються до штукарства, до заробітчанства, знецінюючи цим власну працю, приземлюючи, а точніше, — нівелюючи свою уяву про красу. І про її цінність, а точніше, — її духовну неоціненність у нашому житті. Але в пана Журавського своє розуміння краси. Не моргнувши оком і одягнувши чорні окуляри, він переконував глядачів, що «діти повинні усвідомити ще з раннього дитинства, що живуть вони в умовах матеріальних цінностей». Тобто у зоні грошей, де все продається і все купується. І нічого немає святого, дорогого для душі, тим більше — немає місця для духовних цінностей. І що високохудожня картина — це не витвір мистецтва, не продукт культури, а звичайний ринковий товар. І він має йти «з молотка» — хто більше дасть. Таке можливе лише на ярмарку духовного зубожіння і моральної деградації.
І ця людина є куратором гуманітарної політики у Києві, у столиці?! Більше того, пан Журавський — колишній лідер однієї з християнських партій, доктор наук, професор. Як говориться, спаси Господь від такої політики і такого християнина та професора, у якого пріоритетними є споживацькі інтереси, а хапальні інстинкти відпрацьовані до автоматизму.
На жаль, подібних державних, політичних і комерційних «продюсерів» на ниві культури і мистецтва немало. Це вони культивують дух заробітчанства, меншовартості в усіх сферах — від української пісні до українського кінематографа. Найстрашніше, що вірусами цієї хвороби заражаються діти, які тільки шукають себе у цьому світі, в якому і так забагато темних барв. Тому і ставлять вони нам запитання: де та краса, яка врятує світ? Врятує від грошолюбства і культу матеріального багатства. Де те світло, що освітить темряву? У чиїх воно руках і чиїх душах?
У зв’язку з цим пригадався мені лист тоді чотирнадцятирічної учениці Львівської середньої школи №96 Маріанни Піндерецької, який було надруковано у газеті «День» у лютому 2006 року. Він мене тоді настільки вразив, що я записав собі у блокнот кілька речень із нього. І ось коли я почув про ініціативу київської мерії, відразу згадав про листа Маріанни. Кращої відповіді панові Журавському годі знайти. Наведу його у скороченому вигляді: «Я мрію стати художником. Кожного дня сідаю за стіл і роблю якісь візерунки з бісеру. Вони дозволяють мені відгородитися від усього світу і жити в Красі. Ось саме цього і прагне моє серце — прагне краси, яка б панувала у світі та робила затишною кожну оселю, кожну душу».
Ви вже, мабуть, звернули увагу, що слово «краса» написане Маріанною з великої літери. І мабуть, свідомо, аби саме до нього привернути увагу. Бо у мріях і прагненнях майбутньої художниці краса є головною ознакою і творчості, й самого життя. Бо справді, аби домогтися того, щоб і навколишній світ, і кожна оселя, і кожна людська душа були красивими, потрібно самому жити у красі, творити її (хоч би ким був і хоч би що робив), відчувати її всіма струнами душі, дихати нею.
Як виявляється, справа зовсім не в роках. Маріанна у свої чотирнадцять зрозуміла, що первинне, а що вторинне — духовне чи матеріальне. А для багатьох 40- і 50-річних навколишній світ є лише «великою кишенею» або аукціоном, де цілодобово йдуть торги. Вони уже ніколи не зрозуміють того, що кожен будень може бути святом, святом душі. І навпаки — кожне свято може бути сірим буднем. І навіть чорним квадратом. Не пам’ятаю дослівно вислів румунської королеви Єлизавети (ХІХ століття), але зміст такий: у людській душі, як у скрипці, є струни, і коли вони рвуться, людина стає деревом. Тому нам важливо не лише зберегти струни у душах наших дітей і внуків, якщо не змогли цього зробити у своїх, а й налаштувати їх на мелодію духовного світу. Адже ми добре знаємо, які основні цінності сьогодні мають перевагу у більшості школярів і молоді, носії яких моральних та матеріальних критеріїв є їхніми кумирами. В умовах ерзац- і маскультури, шаленого наступу антикраси, антигуманності і загалом антиморалі, яку масово продукують сьогодні не тільки бульварні та світські друковані засоби інформації, а й телевізійні канали, важко зберегти дитинність і цнотливість душі, особливо у підлітковому віці. Саме через це слова Маріанни мені здалися вогником надії, Божою іскрою на тлі сірості й буденності, від яких не одна людська душа шукає порятунку. Одна знаходить його у самотності, друга — у творчості, третя має душевний спокій у сім’ї. А скільки таких, які, не знайшовши внутрішньої краси і гармонії, моральної рівноваги і духовного затишку, впадають у розпач і врешті деградують! Це, за діагнозом поета Володимира Базилевського, відбувається тоді, коли «кровоточить душа, а це страшніше, ніж коли кровоточить плоть». Аби цього не сталося, ми повинні насамперед не лише змінювати свій внутрішній світ, а й перефарбовувати його лише у світлі й теплі кольори. І тоді краса обов’язково врятує зовнішній світ. І нас усіх: дітей і дорослих.