На публікацію «СНІД: Україна стала зоною ризику» («День», №112 за 24 червня 2000 року), в якій ідеться про медико-соціальні проблеми поширення ВІЛ-інфекції та світове лідерство нашої держави, відгукнувся колишній голова Національного комітету боротьби зі СНІДом, науковий експерт Української правничої фундації Валерій Івасюк.
У листопаді 1997 року комітет було перепідпорядковано Міністерству охорони здоров’я, а в травні наступного року його було ліквідовано. Національна програма боротьби зі СНІДом була прийнята після дворічної перерви торiк в травні, і від затвердженого вже держбюджетного пирога їй не перепало ні крихти. Загалом, враження таке, що останні три роки пандемія СНІДу в Україні особливої стурбованості з боку держави не викликає. Програма й досі не підтримується фінансово та організаційно, зруйновано систему правового і нормативного забезпечення боротьби з ВІЛ-інфекцією. Це обеззброїло медиків та освітян, які працювали з групами ризику, ті силові структури, що протидіяли незаконному обігу наркотиків. Знизилась кількість і якість лабораторних обстежень на СНІД. Не дешевші від зарубіжних аналогів вітчизняні тест-системи дають хибно-позитивний результат у 40—70% випадків, а повторне тестування призводить до подорожчання. У результаті, згідно з аналізом епідемситуації, здійсненого експертами ООН разом з українськими спеціалістами, реальна кількість ВІЛ-інфікованих складала торiк 200— 240 тисяч. Темпи росту епідемії — понад 2000 офiцiйно зареєстрованих випадків щомісяця. Таким чином, уже до кінця наступного року ВООЗ та ЮНЕЙДС прогнозують до мільйона інфікованих громадян України, тоді як кілька років тому «пророкували» лише 100 тисяч уражених на 2007—2010 роки.
...Сутність правової системи в Україні добре видно на прикладі історії з інфікованим на СНІД у лікарні Новоархангельського району Юрієм Чеботарем: Кіровоградський обласний суд скасував попереднє рішення райсуду про відшкодування збитків у розмірі 1 млн. грн. і втричі зменшив суму компенсації постраждалому. Зараз ми готуємо документи для подання до Верховного суду України. До речі, окрім Київського міського центру СНІДу, відкритого завдяки ініціативі міського голови Олександра Омельченка торiк, ніде в державі не лікують смертельно небезпечну хворобу за світовими стандартами. Тут повертають хворих до життя. Але ж центр одночасно лікує лише 20 «щасливчиків», інші залишені фактично сам на сам з хворобою. Між тим, лікування одного хворого на СНІД коштує близько $14 тисяч, а разом з супутніми хворобами — всі $20 тисяч. Грошей у державному бюджеті (щорічно їх потрібно на лікування приблизно тисячі хворих на СНІД не менше $2 млн.) не передбачено, а міжнародні організації не знаходять надійного партнера в нашій державі і не відчувають зацікавленості ні державних, ні громадських організацій. Я зустрічався з офіційним представником ЮНЕЙДС в Україні, і мені відомо, що нинішнього року наша держава могла отримати в цілому допомогу на суму не менше $7 млн. (бюджет Національної програми станом на 1996 рік), але жодного цента Україна не отримала. Вихід з цього патового стану я бачу у терміновому відновленні при Президентові України Національного надзвичайного комітету боротьби зi СНIДом i наркоманiєю, незалежно від того, хто його очолить, схеми державного управління і загальнонаціональних заходів з профілактики ВІЛ/СНІДу. Треба провести незалежну експертизу розвитку епідемії, визначивши її істинні масштаби, а також підтримати фахівців, здатних їй протистояти — лікарів, інфекціоністів, науковців. СНІД розповсюджується не тому, що люди не по-християнськи себе поводять, а тому що вони позбавлені можливості протистояти епідемії. Валерій ІВАСЮК, Українська правнича фундація, Київ
