...Мимоволі запитав себе: а чим сьогодні Україна відрізняється від Афганістану 80-х? І відповів собі: та майже нічим. Ті ж самі дії іноземного агресора, що використовує всю свою військову силу (слава богу, поки не атомно-водневу). Те ж введення «обмеженого військового контингенту» до Криму. Ті ж самі провокації для організації підтримки місцевим населенням загарбника. Своя владна і віддана Росії на півострові і на Сході України напівкримінальна верхівка. Те ж авантюрне «промивання мізків» росіянам, яким уготована роль слухняних радянських громадян, що схвалювали всі дії партійно-державного апарату. Використання місцевих мерзотників, що перейшли на бік агресора і таке ін. Звичайно, місце і час дії, а також особливості тактики Росії далеко не в усьому збігаються з агресивною кампанією СРСР в середньоазіатській країні, але все ж...
Річ у тім, що після розвалу СРСР так і не було проведено роботу щодо детального аналізу всіх причин радянської військово-політичної авантюри в цій країні, що готувалася, як і нинішня агресія Росії проти України, заздалегідь. Залишилися нерозкритими її цілі, не визначено характер і не дано принципової оцінки рішенням правлячої верхівки Радянського Союзу. Не виявлено ідейного підґрунтя дій комуністичної наддержави, тобто чи відповідала агресія проти Афганістану, конституційно закріпленим у країні «робітників і селян», ідеологічним догмам марксизму-ленінізму і якою мірою. І це притому, що та країна втратила, якщо не помиляюся, близько 13 000 своїх громадян, а скільки десятків тисяч стало інвалідами, досі невідомо. Відсутня така статистика щодо призовників і вихідців з УРСР. Михайло Горбачов, прийшовши 1985 року до влади, майже 4 роки «розмірковував» що робити, а тим часом молоді хлопці гинули і гинули, до їх рідних і близьких вантаж 200 все йшов і йшов. Незважаючи на це, радянські дії в Афганістані історичної оцінки так і не отримали.
Сьогодні наше ганебне і потворне авторитарно-тоталітарне минуле, непоховані трупи ідейних фантомів минулої доби цілком наяву нас вбивають. Від куль і осколків снарядів, від ракет, запущених в літаки і вертольоти, гинуть кращі сини України, які стали на її захист від посягань правонаступника СРСР, гине цивільне населення і, найжахливіше, діти. Чому ж це відбувається з нами? Чи не тому, що ми не відреклися від псевдоцінностей свого комуністичного минулого, а всього лише зрівняли їх, дотримуючись ліберальних принципів, з усіма іншими загальнолюдськими ідеалами, забувши про людоїдське єство комунізму?
Здавалося б, невизнання і грубе порушення укладених міжнародних угод, анексія Криму, жертви і біженці з’явилися несподівано, з доброго дива, але насправді це не так. Лихо прийшло неспроста, тому що ми не поставили перед ним надійної перепони у формі загальноукраїнської єдиної морально-духовної основи. Для створення такої перешкоди потрібно було піти на рішучу модернізацію образу мислення наших співвітчизників. Це було потрібно через те, що наша суспільна свідомість з ряду причин не встигла у стислі терміни змінити свої якісні характеристики так, щоб адекватно відповідати соціально-економічним змінам, що сталися після краху СРСР. Вона не пішла в ногу з часом і залишилася деградованою, дезорієнтованою і розбалансованою, що стало нашою ахіллесовою п’ятою. Упевнений, що якби в перші роки незалежності України, яку ми зараз із зброєю в руках змушені відстоювати, була знайдена досить добре обґрунтована, нова ідейна основа нашого суспільства, то сьогодні нам не довелося б сумувати про полеглих героїв, зазнавати величезних втрат у протистоянні з імперськими претензіями Росії.
Де ж той, хто її, цю основу, тобто морально-духовний орієнтир для України, створив? Де вітчизняні наукові розуми, налаштовані на творення? Де ті, що спроможні відгукнутися на гострі проблеми сучасності, українські пророки?
З повагою
Валентин КРИВЧЕНКО, Харків
