...Найбільш прикрим є те, що українське суспільство про пенсійну реформу власної думки не має, а тому не може та й не хоче ставити відповідних вимог перед законодавчою владою, тобто — перед народними депутатами України в першу чергу!
У повідомленнях урядовців переважно йдеться про «осучаснення» пенсій та їхнє підвищення. Проте такі зміни — це ПРОФОРМА! «Підтягування» доходів пенсіонерів до певного рівня в умовах штучного підвищення зарплат і інфляції. Все інше при цьому залишається без змін. А РЕФОРМА — це зміна принципів і способів задоволення суспільством його пенсійної потреби. На жаль, урядовці та законодавці про це не говорять і, як виглядає, ефективно діяти в цьому напрямі не хочуть.
Сьогодні пенсійна потреба українського суспільства задовольняється у «солідарний» спосіб: частину праці кожного працюючого руками його роботодавця держава вилучає у спільний казан, без жодних гарантій повернення коштів у сім’ю та родину працівника. Про відповідну оплату відсотком і не йдеться! Якщо працівник помре ще до виходу на пенсію або ж якийсь нетривалий час проживе «на пенсії», гроші для його правонаступників будуть втрачені. Але гарантовано буде втрачена їхня поточна капіталізація — інвестування частини цих грошей у приватні активи сім’ї та родини, в їхню приватну власність, та отримання від цих активів поточного доходу. А ці гроші (частина трудового життя) потрібні людям тоді, коли вони молоді, потреби в них не «звужені», а повноцінні...
Сьогодні з поточних доходів сімейних бюджетів, які формуються від праці кожного громадянина, держава вилучає (відособлює) трохи більше однієї п’ятої, ще донедавна вона вилучала більш ніж третину. Ці гроші можна виразити в частинах трудового життя: як не 12 років із 36 опиняться в спільному казані, то 8!.. Кожна сім’я в Україні через «солідарну» систему соціального (передусім — пенсійного) убезпечення втрачає в середньому 5 мільйонів гривень за життя! Так «урегульоване» суспільство не може бути ефективним в принципі! Воно не може ефективно працювати через руйнування мотивації до праці.
Але це тільки частина проблем, бо суспільство втрачає інтегрованість через неможливість формувати приватну власність природним чином (від капіталізації зекономленої частини поточного заробітку), передавати її у спадок наступним поколінням і на цій основі забезпечувати ефективність буття сім’ї та родини. За нинішніх умов успадковувати із заробленого практично нічого, кожне покоління починає з нуля і діє за принципом: «кожен сам за себе!».
Отже, «солідарна» пенсія комунізує працю — відособлює значну її частину від доходів працівника і перетворює її з приватної форми в загальносуспільну. Цим вона в принципі суперечить приватній власності на рівні свідомості та природної організації родинного суспільства, будові та взаємодії базових суспільних інститутів: особи — сім’ї — родини — праці — заощаджень (капіталу) — управління спільним благом. І цим вона руйнує українське суспільство в його основі, в інституційній будові. Тому її треба згорнути, виконавши вже взяті на себе державою зобов’язання. І що скоріше в Україні це буде зроблено, то краще для всіх її громадян. ...І — для держави!
Щоб згорнути «солідарну» пенсію, насамперед треба нормалізувати перерозподіл праці, тобто встановити податки та інші зобов’язання, які відчужують чи відособлюють реалізовану працю, так, щоб вони перерозподіляли її не більше, ніж на 1/3. Це — аксіома, економічний стандарт, про який вже давно припинили суперечки в усіх розвинених країнах. До того ж — стандарт максимального перерозподілу! Щоб його досягти, треба встановити ЄСВ — 0, ПДВ — 10% (це мінімум заходів і мінімум зниження податків на першому етапі). Доходи сімейного бюджету, сформовані працею громадянина, після оподаткування на цих умовах становитимуть 2/3 від величини його реалізованої праці. Сімейні бюджети матимуть можливість власноруч фінансувати свої потреби, тобто вступати в економічні відносини (купівлі-продажу, а головне — заощаджень!). Економіка буде рости з максимальними для неї за даних умов темпами і, що важливо, — правильно зі структурної точки зору. Суспільні протиріччя, викликані надмірним перерозподілом праці, ослабнуть, стане менше протисуспільних проявів, зміцниться мораль суспільства, ослабне корупція.
Отже, постає питання: а як це зробити? Це питання, як і сама реформа, є політичним і містить дві складові. Перша складова — як виконати взяті державою на себе зобов’язання перед тими людьми, хто вже перебуває на пенсії, або ще працює і має більший чи менший «солідарний» пенсійний стаж і буде вимушений претендувати на його обслуговування з «солідарних» джерел фінансування в майбутньому (імплікований борг)? Друга складова — як улаштувати забезпечення пенсійної потреби тих, хто матиме ту чи іншу частину приватного пенсійного стажу, тобто чи віддати належне приватності цих коштів і віддати громадянинові право самостійно розпоряджатися, чи й далі, через «обов’язковість» внесків у ті чи інші фонди під приводом «піклування про його майбутнє», вести його за руку (а практично — «за ніс») «до кращого життя»?
На першу частину цього питання відповідь очевидна: імплікований борг треба профінансувати з бюджету до повного згасання. На вказаних умовах бюджет буде наповнюватися в рази більше, ніж сьогодні, а тому коштів для цього фінансування буде більш ніж достатньо. Про це свідчить досвід країн, які ефективно зменшують податки чи вже мають близький до нормального перерозподіл праці. А згасати імплікований борг почне одразу, як тільки буде припинено утворення нового «солідарного» пенсійного стажу. Загальний термін часу, який потрібен для згортання «солідарної» складової у пенсійній системі України на вказаних умовах, складає 25 років.
Що ж до другої частини політичного питання, то суспільство має свої власні, вироблені часом і досвідом, інструменти для опрацювання ситуації із забезпеченням майбутньої пенсійної потреби силами сімей і родин шляхом капіталізації заощаджень (набуття матеріальних та нематеріальних активів, цінних паперів...). Для реалізації цих потреб в Україні «вже сьогодні» є чимало фінансових інструментів: приватні пенсійні фонди, інвестиційні компанії, банківське депонування, фондові біржі тощо. Для їхнього повноцінного функціонування потрібен вільний приватний фінансовий ресурс, якого нинішні умови не дають (не залишають!). Інший спосіб — інвестувати напряму «в дітей»: фінансування їхнього народження, виховання, освіти, здоров’я тощо. Для України така інвестиція, може, навіть краща, ніж фінансова!
При цьому важливо, щоб не було примусу. Тоді не буде державного монополізму та намагання пенсійні кошти (частину реалізованої праці громадян) сконцентрувати в одному місці й привласнити їх (або знецінити, що те ж саме).
І останнє: держава має контролювати, під яку ставку такі заощадження здійснюватимуться. Ставка повинна бути такою, як і ставка рефінансування національного регулятора. Тоді не буде порушено принцип «інвестиційності» пенсійних заощаджень.
