Несподіваний і миттєвий перехід громадян патерналістської держави з «царства необхідності» до «царства свободи», передбачений колись Ф. Енгельсом, щоправда, не для цього випадку, поховав у свідомості громадян навіть спрощене розуміння честі і совісті, моралі і здорового глузду, не говорячи вже про насущний обов’язок думати хоч трохи про благо суспільства і його завтрашній день. Обов’язок цей, звичайно, нудний, але абсолютно необхідний для нормального співтовариства. Це породило уявлення про свободу як про право на нестримне прагнення збагатитися всіма доступними, дозволеними і недозволеними засобами і методами. Радикальні арифметичні дії «відняти» і «поділити», якими користувалися більшовики на зорі радянської влади в своїх взаємовідносинах із заможними станами, перенесені тепер на природу, бо у напівзлиденного населення взяти вже нічого.
У Києві ця частина арифметики вирішує долю його минулої і заслуженої слави — зеленої окраси. Пригадаймо, що ще сорок років тому місто мало курортний статус. Запаморочливі (у мене немає ніякого бажання вдаватися в питання їх обгрунтованості) ціни на помешкання в старій частині Києва і натиск, з яким вирішується будівництво цих квартир, примушують думати, що створено добре працюючу систему, яка об’єднує будівельників, замовників і структури, що дозволяють вести будівництво в історичній частині міста на ще зелених острівцях, які збереглися. Саме вони викликають мій обивательський неспокій і примушують бити на сполох.
Побіжний погляд на газетну інформацію дозволяє визначити, що вартість квадратного метра житлової площі хмарочосів, які зводяться, набагато перевершує вартість того ж квадратного метра заморських вілл із їх вертолітними майданчиками, розкішними басейнами, численними спальнями і ванними кімнатами, власними пляжами.
Сон розуму породжує чудовиськ. І ці чудовиська у вигляді велетенських монстрів пожирають із неймовірною швидкістю київський ландшафт і обличчя міста, що склалося віками. Вони нагромаджуються на вільних від асфальту майданчиках, перетворюючи Липки на житломасив «Київські Черемушки». Вони пішли на штурм Черепанової гори від вулиці Барбюса до спортспоруд Олімпійського стадіону, зайняли своїми сірими конструкціями спортивний комплекс на вул. Щорса, примостилися біля стін костьолу cв. Миколая, крани вже залізли на вулиці Лабораторну, Барбюса і Предславинську, де знесено півсотні дерев, які оточували старовинний особнячок. Комусь захотілося знести його і спорудити ще одного монстра. Невеличкий зелений квадрат між будівлями на Предславинській і Барбюса також комусь сподобався. Тут уже не гуляють із дитячими візочками мами, бо цей сад із фруктовими і декоративними деревами вже звільнено від павільйонів, що захищали від сонця і дощу колишніх мешканців трьох дошкільних установ, які оточували його з трьох сторін, а периметр цього саду обстежено розвідувальними свердловинами під майбутній фундамент.
Над Печерськом видно шістнадцять кранів, які старанно виготовляють жахливих монстрів на виконання ідеології перетворення Києва на «європейську столицю»...
Розум ще спить. І можна встигнути спорудити житлові монументи з обох боків від Палацу «Україна», в сквері на Червоноармійській між вулицями Ковпака і Тверської, в «Поліцейському садку». Можна для зручності «слуг народу» побудувати пару хмарочосів у Маріїнськом саду і перетворити бульвар Шевченка на середньоамериканську автостраду. Перетворити Контрактову площу на копію майдану Незалежності, а на Європейському майдані поставити комплекс кафе-шантанів. Можна на схилах Дніпра розмістити «український Лас-Вегас»...
Але що буде, якщо в один прекрасний момент розум прокинеться? З кого потім спитати за знищення Києва?
А наразі — житлові Вавилонські вежі виганяють із землі на асфальт діток із мамами і пенсіонерів, а автомобілі витісняють пішоходів з тротуарів на проїжджу частину вулиці. Несповідимі шляхи містобудування!
