Дорога пані Ларисо!
Щиро вдячні Вам за приємні подарунки — фотокалендарики. Ще одна із цікавих творчих знахідок «Дня».
Майже кожен день, як «Отче наш», читаємо «День», знайомимось із цікавими, мудрими особистостями, які допомагають глибше і об’єктивніше орієнтуватись у цьому поки що запоганеному просторі.
Професіоналізм, актуальність і різнобічність проблем, культура і чистота мови, постійна присутність справжніх патріотів — позиціонерів, а не опозиціонерів — це вже незаперечна харизма газети «День».
Деякі читачі «Дня» мають думку, що газету здебільшого читають інтелектуали. Ну і слава Богу, адже Україна має потужний інтелектуальний ресурс. Колоритні художні фотовиставки, які Ви успішно демонструєте у великих, гомінких, масових аудиторіях, особливо студентських, у яких віддзеркалений неповторний образ України, викликають бурхливі емоції нашої високоінтелектуальної молоді. А на шпальтах газети карбуються такі перли — афоризми, що виникає потреба їх колекціонувати, (як і Ваші художні світлини) і не лише «на пам’ять», але і для пам’яті. Це ж все про нас:
— «завжди терпимо щось, в ім’я чогось»
— «якщо бракує глузду припинити війну всіх проти всіх, то має бути інстинкт самозбереження»
— «не може бути свободи для ворогів свободи»
— «У парламенті скаженіють шовіністи, брунькуються фракції, сповзають у водевіль патріоти. Деякі щодня у телевізорі; ось чому вони здаються карликами, вони ж всі вміщуються в ящику, дрібненькі, дрібненькі, як у перевернутий бінокль (чубляться, тосуються, тиснуть на кнопки і безнастанно дбають про народ)».
Напевно, цих влучних образів, які народжуються в уяві від погляду «на ящик у перевернутий бінокль» вже не вмістити в один том ваших видань. А художні світлини?! Це ж цілий світ! (а не один «День»).
З особливим хвилюванням і гордістю перечитували спеціальний випуск «Про роль особистості в історії» про нашого українця — державотворця, великого патріота, генерала Євгена Марчука.
...Ми не обрали президентом свого де Голля — пана Марчука. Але гордимося тим, що Євген Кирилович, перебуваючи на державних посадах без президентського крісла, успішно виконав місію Президента України і, як ніхто, заклав міцні підвалини Держави.
В умовах внутрішньої антидержавної істерії, не сформованої самодостатньої політичної української еліти, браку фахових державних посадовців Євген Кирилович зумів:
— створити Українську Службу Безпеки — одну з найосновніших державних структур;
— реорганізувати і вдосконалити Армію України;
— врятувати Крим від перевороту, організованого п’ятою колоною на чолі з відомим україножером Мєшковим — президентом Кримської автономної республіки. Операція під керівництвом генерала Марчука — начальника СБУ пройшла настільки вдало і блискавично, що не лише було зупинено посягання на територіальну цілісність України, але і безслідно (у відомому північному напрямку) зник громадянин Мєшков зі своїми оплічниками-гекачепістами (полетіли у вирій). І після такої «очистки» Криму ніхто нікого не оголосив «персонами нон грата», не були виставлені Україні авантюрні газові претензії, навіть «двоязычники», а точніше «одноязичники» принишкли.
У кожної нації є свої справжні генерали — історичні постаті, але вони з’являються у свій конкретний історичний період!
Низький уклін Вам, шановний Євгене Кириловичу!
Вам, дорога пані Ларисо, і Вашим колегам по перу зичимо любові і шани від мільйонів щасливих і вдячних читачів улюбленої газети «День».
Вічна пам’ять надзвичайній Людині, вашій колезі — журналістці від Бога Кларі Ѓудзик.
люблячі вас, Віра та Йосиф ЛЯСКОВСЬКІ
Шановна пані Ларисо!
Щиро читаємо вашу газету і хочемо відзначити, що актуальні проблеми українського сьогодення «День» висвітлює так, що задає тон і науковим дискусіям у фахових журналах. Особливо у питаннях мови, культури, історії. У вас багато цікавих і резонансних статей. Нас, редакцію наукового журналу «Мандрівець», зацікавила стаття відомого громадського діяча і науковця пана Ігоря Юхновського «Уся справа — в нас самих», що була надрукована в газеті «День» № 186 14 жовтня 2010 року. Вважаємо цю статтю одним із найвдаліших коментарів щодо мовної політики сучасної влади.
Федір ПОЛЯНСЬКИЙ,
головний редактор Всеукраїнського наукового журналу «Мандрівець»
Добрий день, шановна Ларисо Олексіївно!
Мене звати Давид бен Нойях, я ізраїльтянин, мені 78 років, інженер за освітою, народився в Україні.
У 1920 році мого батька після закінчення вищого технічного університету в м. Мюнхені (Баварія) було запрошено урядом РРФСР (за договором) до країни на роботу з метою відродження промисловості, зруйнованої в ході громадянської війни. Професією батька була промислова архітектура: промислові споруди із залізобетону, греблі, мости тощо. Мама моя була педагогом і викладала німецьку та французьку мови. З 1942 по 1945 рр. батько був на фронті як перекладач (після отримання громадянства).
Сісти за написання цього листа мене змусило повідомлення в телевізійному рядку, що біжить, про те, що Україна веде переговори з державою Катар щодо продажу останньому якоїсь частини українських земель. Пишу ці рядки і не знаю, як мені в коректній формі висловити своє не те що обурення, а щось близьке до крику: обережно, це — смертельна небезпека, не робіть цього! Я можу на захист своєї думки навести масу аргументів із засобів масової інформації Німеччини та Ізраїлю. Адже ви розумні люди, невже не зрозуміло, що Україна сама собі накидає зашморг на шию? Не розумію лише, з якою метою? Можливо, Україна дійшла «до ручки» й нічого в країні їсти? І навіть у цьому випадку не слід цього робити. Я маю досвід організації сільськогосподарських комун в Ізраїлі, проте для України, швидше за все, підійде відродження одноосібних фермерських господарств, відродження середнього сільськогосподарського класу селянства, для якого поняття «моє» ближче, ніж поняття «наше». В Ізраїлі все навпаки, інакше не вижити, оскільки якість земель залишає бажати кращого. В Ізраїлі я працював у сільському господарстві, забезпечуючи його альтернативними джерелами енергії: газом і електроенергією, а також якісними натуральними добривами (не на основі селітри). Я не набиваюся, але якщо Україні потрібна буде моя допомога, я допоможу.
Р. S. Гадаю, назва ПР зжила себе, оскільки не об’єднує всю країну. Замість цієї назви потрібна інша, яка зможе об’єднати країну і зняти напругу, що виникла.
м. Кельн, Німеччина