Ще не так давно, говорячи про роль і місце засобів масової інформації у суспільстві, а також про свідомість людей, їхню духовну культуру, автори найчастіше звертались до завдань преси, радіо й телебачення, уміння журналістів правдиво, оперативно, аргументовано, якісно та переконливо писати, говорити й показувати. І це не дивно. Телебачення повинно не лише приносити людям розвагу, а й залучати до інтелектуального життя, давати змогу «поспілкуватися» з талановитими й цікавими співбесідниками, доторкнутися до створених людством шедеврів. Зрештою, побачити щось цікаве, подумки взяти участь у дискусії про наболілу проблему, «висловити» своє бачення її успішного вирішення.
Тобто ЗМІ — державні та приватні — повинні висвітлювати не лише факти, але й думки, подавати не лише інформацію, але й позиції та їхні оцінки, розкривати проблемні ситуації, використовуючи всю палітру журналістських жанрів, формувати й відображати громадську думку, наполегливо вести боротьбу з негативними явищами.
Але в останні роки часто про завдання та функції ЗМІ, якість і ефективність, скажімо, телевізійного мовлення, говорять рідко. А якщо й говорять, то частіше про прагматичніші речі: гроші та «рейтинги» каналів. А що означає це незвичне для багатьох слово? Універсальний словник-енциклопедія та словник С. Ожегова відповіді не дають. Може воно пов’язане з оперативністю, правдивістю, актуальністю, професіоналізмом журналістських виступів? Ні. Недавно відома актриса Людмила Гурченко пояснила значення цього слова так: «Рейтинг — це виховання в народу дурного смаку». І публіцист Володимир Познер погодився з Людмилою Марківною.
Назву ще одну відому постать — Валентину Леонтьєву. Вона віддала телебаченню більшу частину свого життя. Але останнімі роками не вмикає «ящик». І лише тому, що скільки не «гортай» канали, наткнешся на одне й те ж: рекламу, бійку, кров, секс, вульгарні вокально-танцювальні кліпи. А все разом найчастіше пов’язане знаком безпардонності в ставленні до людини, і — може, найголовніше — відсутністю живої думки, моралі, порядності та смаку. Дивитись «проекти», як їх нині іменують телевізійники, Валентина Леонтьєва не може. Не сприймає їх душа, вихованння, мораль. Вона не звикла до грубості, нетактовності, насильства, розмов, у яких відсутня проблемність, привабливість, новина, які не збагачують, не надихають, не додають сил.
Дійсно, що нового може взяти для себе людина, яка дивиться, на мою думку, відверто цинічні, аморальні передачі Д. Нагієва «Вікна»? Нічого. Якраз про це говорить і відомий артист Сергій Никоненко: «Я подивився це шоу один раз і жахнувся». Не збагатять вони духовно чимось новим людину. Не доторкнеться вона до накопичених людством шедеврів і, подивившись передачі «Прихована камера», «Дівочі сльози», «Комедійний квартет», «Чого хоче жінка», клоновані серіали і подібне.
Мій сусід часто заходить до мене й бідкається:
— Що сталося з нашим телебаченням? Дивитись нема чого. Хіба що новини по одному каналу, і — вимикай «ящик».
Що можна відповісти сусідові, якщо навіть президент НТКУ Олександр Савенко погоджується з кореспондентом, який з ним спілкувався («День», № 132), в тому, що іноді люди, яких запрошують на телебачення прокоментувати ту чи іншу подію, абсолютно не розуміють, про що говорять. Ось вам і весь професіоналізм, якість передач, відповідальність. Старше покоління журналістів пам’ятає майже дослівно тезу професора Анатолія Москаленка про те, що в його уявленні публіцист — це людина без шкіри. Тобто ця професія вимагає від людини, «що пише й знімає», неабиякого вміння, сміливості, напруження думки. Вони не лише інформують, а й піднімають злободенні проблеми, критикують. Тому і є «ворогами» влади за визначенням. Бо вони — голос суспільства.
Перейнявшись високою відповідальністю, журналіст, готуючи ту чи іншу передачу («проект»), запрошує коментувати події лише кваліфікованих фахівців, обов’язково звертається до першоджерел, намагається «докопатися» до самої суті події чи явища. У цьому випадку розмова на екрані виходить цікавою, привабливою. Люди знають цих журналістів, чекають їхніх передач. При такому ставленні до справи слово журналіста працює, воно дає не лише розвагу, а й причетність глядача до життя, до тих проблем, які його хвилюють. Але таких передач у нас замало.
Якість передач, їх актуальність, злободенність — першочергове завдання керівництва телекомпаній, усіх журналістів. Про ці питання слід говорити не час від часу, а щодня, аналізувати кожний твір, вказувати авторам на недоліки, впливати на ріст майстерності журналістів.
У згаданому інтерв’ю Олександр Савенко скаржиться, що недоліки творчого виробництва нерідко пов’язані з тим, що компанія отримує мізерні кошти з бюджету, а техніка відпрацювала втричі більше строку амортизації, та й 365 гривень зарплати не надихають журналістів на пошук, ініціативу та творчість.
Дійсно, хотілося б, щоб компанія отримувала й більше бюджетних коштів, і мала сучасну техніку, а журналісти — значно вищу зарплату. Але бідують у нашій країні не лише журналісти. За своїм же суспільним призначенням вони повинні працювати в повну силу, так, як розумів це той же А. Москаленко, не лише інформувати, а й викривати недоліки, стояти на захисті правди й справедливості. Журналіст, говорив Анатолій Захарович, не професія, а стан душі. Згадаймо фронтових журналістів, телеоператорів. У яких умовах вони працювали. З якою технікою мали справу. Але вони створювали шедеври, які жили, живуть і житимуть у віках. Слово журналістів, письменників, кінорежисерів додавало людям сил, вселяло віру в перемогу.
Звичайно, зараз інші часи. Але проблем не менше, якщо не більше. Яка причина, що ми дванадцятий рік тупцюємо в затінку інших держав? Чому в останні роки ми майже не бачимо передач, у яких героями виступають працівники заводів і фабрик, шахт, освіти, медицини, селяни?
У наші дні, здається, нам уже й досвід, і мудрість старших ні до чого. Національний канал орієнтується на державних посадовців, політиків, депутатів. Звичайно, нічого поганого нема в тому, що телекомпанія розповість про те хороше, що держава зробила для своїх громадян. Але й про недоліки — корупцію, зловживання владою, безгосподарність, приниження людей, безвідповідальне ставлення посадовців до виконання прямих обов’язків — журналісти повинні говорити в повний голос, принципово.
Для журналіста головне — не бути залежним від представників влади. У нас же склалось так, що керівники державних ЗМІ «вмонтовані в механізм влади». Тому їхні передачі й іменують «паркетними». Тобто такими, які в основному розповідають про посадовців різних гілок влади. Тому ефективність таких передач не дуже висока. Тільки незалежна журналістика здатна утвердити загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Тому що тільки в таких умовах можна трактувати людину як мірило всіх цінностей. А ми про неї майже забули, інтересів не враховуємо. Про приватні канали говорити взагалі не доводиться. Журналісти більшості з них стали прагматиками, ідейні помисли їх не цікавлять.
От і виходить, що всі ми спілкуємось однією мовою, а одне одного — не розуміємо. Громадянам хотілося б почути від журналістів живе, щире слово, а їм пропонують: відпочиньте після напруженої праці, подивіться ток-шоу, послухайте анекдоти, подивіться сучасний бойовик. А люди вже втомились від усього цього. Тому й вимикають «ящики». Але поки що надії не втрачають, вірять, що й у нас з’явиться суспільне телебачення з усіма його перевагами.
