Ми продовжуємо публікувати відповіді читачів на перше запитання «круглого столу», який проводиться на сторінках «Дня» (№59 від 31.03.2001 та №69 від 14.04.2001):
У чому, на ваш погляд, полягають причини нинішньої політичної кризи у суспільстві — економічні, соціальні, психологічні, трансформаційні? Які ви бачите реальні шляхи її розв’язання?
Заглянув у словник, щоб з’ясувати значення терміна «опозиція». Слово трактується як «партія, або блок партій, що виступають під час виборів парламенту, президента проти правлячої партії та уряду, який ця партія підтримує». І ні слова про бажання будь-якими методами повалити існуючий уряд, парламент, президента. Так, і в парламенті опозиція виступає з критикою дій президента і уряду. Але з якою метою? Довести, що всі неправі, а має рацію тільки опозиція? Чи з метою виправлення курсу, яким іде держава? В усьому світі опозиція радіє, якщо її програма чи окремі її пункти приймаються, з нею радяться на рівних. Так, вона може це використати як аргумент на свою користь під час виборів, але не кричати відразу: «Геть!».
В Україні правила гри (точніше — гра без правил) інші. Опозицією стають тоді, коли партію позбавляють влади, розкриваючи певні порушення, чи до цього приводять власні невдалі дії на ниві керування державою. Тоді ВЛАДА перетворюється на ОПОЗИЦІЮ, маючи за мету знов стати ВЛАДОЮ. Але, граючи за певними правилами (хоч якимись!), треба зробити дві речі. По-перше, знаходячись при владі, провести політику, визначити курс, який дасть змогу поліпшити справи у державі. По-друге, ставши опозицією, використовувати будь- який шанс взаємодії з владою, щоб довести переваги своєї точки зору, і бути задоволеними, якщо влада приймає пропозиції, бо це йде на користь народу й державі.
На жаль, ми цього не спостерігаємо. В Україні триває перманентна боротьба всередині влади, а той, хто програє, оголошує себе опозицією. Народ же, змучений діями будь-якої влади, поділяється на два табори. Одна частина радіє, що хтось з тих, що можуть висловитись досить гучно, лає владу і отримує при цьому певне моральне задоволення, інколи досить сумнівне. Друга частина вважає, що дану ситуацію треба використати, бо в такі моменти чинна влада хоч трошки прислухається до потреб людини і щось робить на користь народу.
Свої плани, окрім бажання захопити владу, опозиція не розголошує. Чи вона їх не має, чи просто боїться, що ці плани втілить у життя чинна влада. Влада і опозиція борсаються між собою «під килимом», а народ, відсторонений від впливу на них, виживає як може і тільки інколи зі здивуванням спостерігає примхливі силуети, що утворюються у політичних сутінках килимними опуклостями.
Україні ж потрібна справжня народна Влада і демократична Опозиція, які, співпрацюючи за цивілізованими нормами, виконували б місію, на яку й були найняті тим самим Народом, а не електоратом, про який згадують один раз на чотири-п’ять років.
