Якось серед безлічі одноманітних передвиборних програм мою увагу привернув пункт вже провладної партії про «виділення державних дотацій на пальне під час посівних робіт та збору врожаю». «Хто ж отримуватиме ці дотації?», — спитає допитливий виборець. «Звичайно ж, реорганізовані колгоспи та радгоспи, які внаслідок важкого економічного стану опинилися в занепаді». Вам нададуть статистику про зношеність засобів виробництва, критичний стан ґрунтів, зниження поголів’я худоби, згадають про погані погодні умови, не стачу добрив та пального. Проїхавшись селами, схвильований виборець дійсно побачить невтішні пейзажі занепаду. Але, пильніше поглянувши, помітить поряд, на тому ж самому українському чорноземі, як великі приватні, так і дрібні фермерські господарства, які, як не дивно, рентабельні. А уся справа в тому, що, хоча «вічні колгоспи» і стали колективною власністю селян, але через їхню пасивність та необізнаність фактично господарствами через своїх або міцно притиснутих адмінресурсом керівників керують райдержадміністрації. Ці недореформовані, недозруйновані колективні (а отже майже нічийні) підприємства кожен по-своєму відчув своїми. Тут діє принцип — чим гірше, тим краще. Адже, будучи без грошей, керівнику господарства простіше укладати грабіжницькі угоди з потрібними фірмами на поставку пального, наприклад, під майбутній врожай, легше обгрунтувати працівникам низьку невиплачувану зарплатню. А якщо господарства стануть багатими та незалежними, то і районному керівництву не буде де застосовувати свій організаторський хист, та і приємна функція розподілу державних дотацій раптом виявиться непотрібною. Якось на моє питання щодо сенсу вимагати звіти та планувати виробництво на вже незалежних державних підприємствах районний чиновник чесно відповів, що інакше можуть спитати, навіщо вони сидять в цих кабінетах. Виявляється, для того, аби розв’язати проблему, необхідно спочатку її створити. Взагалі чиновники мислять іншими категоріями, які на перший по гляд навіть можуть видатись алогічними. Так, нещодавно на мою законну вимогу припинити затягування розгляду моїх документів, далеко не остання людина в чиновницькій вертикалі погрозливо обурилась з того, що я, «прийшовши просити у держави дозволу», посмів чогось вимагати. Чиновницький організм дуже боляче реагує на нагадування про норми закону, чиновники воліють бачити в народі прохача смиренного, а не єдине джерело влади. Тому замість того, аби пояснити, що пенсія — це конституційне право і держава зобов’язана її виплачувати, одна агітгазета гордо на першій шпальті друкує лист-подяку сільської пенсіонерки політику «за пенсію, яку він нам дав, перебуваючи на посаді прем’єр- міністра». Усі розуміють, що це неправда, усі розуміють, що державні дотації — це своєрідний всеукраїнський хабар чиновникам, але роблять вигляд, ніби нічого не відбувається...
P.S. Якось дивно і приємно, що, незважаючи на досить тривалий проміжок часу, ваше видання мені досі не дало підстав для розчарування. Звісно ж, за більш, ніж сім років з «Днем» були деякі, але, на щастя, несуттєві претензії. Останні випуски радують. Особлива подяка за №35, а саме за статті Василя Базіва, Анатолія Свідзинського, Володимира Панченка. Стримувати під час «політичних жнив» свої політичні симпатії заради об’єктивності та професіоналізму — це, як мінімум, благородно. І мудро, — адже після виборів життя не закінчується. Усього найкращого.
