Моя Вінниця не стояла осторонь боротьби за незалежність. У ці дні мимоволі згадую події кінця 1980-х років і добре знайомих її учасників, серед яких був і мій чоловік — викладач політології Вінницького педінституту Сергій Бурлєєв.
НЕ ЗОВСІМ ТИПОВА БІОГРАФІЯ
У Сергія, як для радянської людини, була не зовсім типова біографія. Народився 1952 рокуі в Китаї в сім’ї військовослужбовця, 1959 року вступив до школи № 9 селища Куп’янськ — Вузловий, що на Харківщині, 1963 р. разом із батьками переїхав до Німецької Демократичної Республіки, де продовжив навчання. 1969 року закінчив школу № 89 ГСВГ (Группы Советских войск Германии). Серед однокласників вирізнявся глибокими знаннями з історії й уже восени 1969 р. став студентом історичного факультету Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Через рік і я стала навчатися у цьому ж виші, ми познайомились. 1972 року Сергій був відрахований з третього курсу і переїхав до м. Вінниці, де проживали на той час його батьки. 1976 року він продовжує навчання у Вінницькому педінституті ім. М. Островського, нині М. Коцюбинського. Із 1978 року працює асистентом кафедри історії КПРС і наукового комунізму. 1981 року став аспірантом кафедри наукового комунізму гуманітарних факультетів Київського університету ім. Т. Шевченка. По закінченні аспірантури 1984 року до кінця свого життя працював старшим викладачем кафедри політології Вінницького державного педуніверситету.
Із самого початку знайомства з Сергієм мене вразила його неординарність, широкий світогляд. Його життя — то був яскравий спалах спротиву й незадоволення тим, що відбувалось навколо нього. Він горів нестерпним бажанням змінити країну, в якій жив. Його обурювала й засмучувала водночас відсутність можливості вільно думати, говорити. Сергій вболівав за свою країну, за її майбутнє.
ПОКАЗОВЕ СУДИЛИЩЕ НАД МОЛОДИМИ ЮНАКАМИ
Він давав глибокі оцінки політичному життю країни і світу, які не завжди збігалися з офіційними, міг передбачити хід подій. Спостерігаючи за нашим бурхливим сьогоденням, я згадую, як, ще будучи студентом, 1971 року, прогулюючись по Луцьку, він підійшов до пам’ятника Леніну і сказав: «Шкода, що ми не доживемо з тобою до того часу, коли в жодному українському місті не буде таких споруд. Наступне покоління, внуки наші, прикрашатимуть площі й вулиці пам’ятниками справжніх героїв». На той час такі слова для мене були наче грім серед чистого неба.
У Сергія завжди була своя думка про більшовицьку владу, вождя пролетаріату та його соратників. Він перебував у постійному протистоянні до влади, ще в студентські роки гостро критикував її внутрішню і зовнішню політику й за свої погляди та переконання був постійно переслідуваний. Він був відрахований 1972 року з третього курсу історичного факультету Луцького педінституту разом з групою однодумців. Я добре пам’ятаю те показове судилище над молодими юнаками, яких вишикували на сцені переповненої актової зали Луцького педінституту. Ми, студенти молодших курсів, мали бути обов’язково присутні, бо мали знати, як не варто думати і як не варто поводитися в нашій державі. За столом на сцені сиділи ті, хто обвинувачував Сергія та його товаришів в українському «націоналізмі та антирадянщині». Серед них був і секретар комсомольської організації історичного факультету, всім добре відомий комуніст Адам Мартинюк. Жоден зі студентів — «націоналістів» не зробив того, чого від них чекали представники влади, — не став каятись, тому вся опальна група студентів була піддана гострій критиці й відрахована з інституту. Звичайно, в націоналізмі за радянських часів могли обвинуватити будь-кого, хто переймався долею свого народу, цікавився її правдивою історією, вважав себе патріотом.
Усі свої вірші Сергій писав російською мовою, і це не дивно. Адже був росіянином, виріс у сім’ї, де українська мова ніколи не звучала. Та це не завадило йому перечитати майже всю українську класику, а Шевченка вважати одним з найгеніальніших поетів світу. Він неодноразово повторював: «Якби я не був росіянином, то неодмінно був би українцем». І він був ним по духу. Адже хіба це не парадоксально, коли росіянина обвинувачують в українському націоналізмі, хіба не дивно, коли в російській сім’ї син соромить своїх батьків за те, що не знають мови народу, серед якого живуть, а сам, озброївшись словниками, досконало оволодіває нею, щоб свої лекції студентам читати українською.
ІСТОРІЯ — ЦЕ БУЛА ЙОГО СТИХІЯ
Сергій прожив коротке, неспокійне, водночас яскраве життя. Мене завжди вражала його багатогранність, високе почуття патріотизму, подобалась його поезія, цим він завжди був цікавим для мене. Історія — це була його стихія. Знайомий викладач Луцького педінституту Вадим Олексійович Кудь якось сказав: «Я знав багатьох талановитих студентів, але Сергій Бурлєєв перевершив їх усіх». І це не дивно, адже перед його очима завжди були книжки. Він їх не читав, а «ковтав». Де б він не був: за обідом, вечерею, в транспорті, на відпочинку, на морі — у нього завжди в руках були газети, журнали, монографії, збірки віршів, художня література. Любив читати англійських письменників в оригіналі. Бажання пізнавати світ не покидало Сергія й тоді, коли важка хвороба прикувала його до ліжка. Він читав до останнього подиху.
Глибокі знання та ораторські здібності Сергія давали йому можливість читати захопливі лекції. Я пам’ятаю, що кожен виступ перед студентами готувався дуже прискіпливо. Тема лекції могла бути однаковою, але її зміст відрізнявся залежно від того, на якому факультеті вона буде прочитана. Студентам подобались його лекції. Колись сусідка, мати студента історичного факультету, розповіла мені, що син, перебуваючи в лікарні, тікав на лекції Бурлєєва. Знаючи войовничий характер Сергія, відповідні «служби контролю» в особі окремих студентів теж проявляли «зацікавленість» до його виступів. Бувало так, що перед заняттями, співчуваючи Сергію, вони попереджали, щоб той сьогодні не говорив «зайвого», бо вони звітуватимуть відповідним органам про зміст лекції. Мабуть, доречним буде згадати слова, сказані мені про Сергія декілька років тому Головою вінницької організації товариства «Меморіал», у минулому студента історичного факультету, Василя Йосиповича Гуріна: «Сергій Олексійович своїми лекціями ламав комуністичну систему в душах студентів». Мабуть, у цьому й була небезпека його впливу на молодь.
АКТИВНИЙ УЧАСНИК ПЕРЕБУДОВИ
Усім серцем Сергій прагнув змін. І коли в 1980-х роках розпочалась Перебудова, він став її активним учасником. Він прагнув не звичних дискусій, критики, а конкретних дій. Не вагаючись став одним із засновників «Народного Фронту України за перебудову у Вінницькій області». Сергій був причетний і до написання програми організації.
Створення організації для її засновників не минуло безслідно. Майже всі вони зазнали переслідувань. Про це свідчить і подія, яка сталася в педінституті 06.12.1988 року за участю мого чоловіка Сергія Бурлєєва та Андрія Мислінського.
Мій батько, постійний спухач «Голосу Америки», «Радіо Свобода», почув про те, що трапилось, і вже зранку 7 грудня з тривогою зателефонував мені, щоб розпитати про подробиці події, заспокоїти мене. А справа в тому, що після проголошення НФУ за перебудову студенти почали цікавитись, що то за організація. Сергій з Андрієм вирішили зібрати студентів у старому корпусі — це була аудиторія кафедри історії КПРС № 343 — і розповісти їм. Прийшло більше 20 осіб. «Сергій саме почав відповідати на запитання студентів, як зайшли міцні хлопці, скрутили йому руки, забрали всі документи і завели його та Андрія в іншу аудиторію. Сергію сказали, що якщо він буде себе погано поводити, то там... скучають міліцейські практиканти, і вони вже розмовлятимуть по-іншому», — згадувалось про це у вінницькій газеті «Місто» за 17 серпня 2011 р.
Після того, що сталося, на них склали протоколи, матеріали направили до суду. В архіві мого чоловіка збереглась копія Постанови Замостянського районного народного суду від 08.12.1988 р., в якій сказано, що за проведення несанкційованих зборів студентів і викладачів ВДПІ, Бурлєєв Сергій «привлечен к администативной ответственности по ст.185-І АК УССР в виде штрафа на сумму 300 рублей.» Мислінський Андрій теж був оштрафований на 200 рублів.
Оскільки зарплата була маленька, до Мислінського додому приходили описувати майно. Однак після того, як новину про вінницьких викладачів і заснування Народного фронту передали по «Радіо Свобода», керівництво інституту вже не вимагало покарання непокірних. Штраф, який наклали на Андрія і мого чоловіка, у них вираховували із зарплати.
Рішення суду обурило Сергія, він написав десятки листів у найвищі юридичні інстанції України і Союзу, звертався до редакцій самих різних газет та журналів. У мене збереглося чимало офіційних відповідей на його листи, всі вони закінчуються словами: «Оснований для опротестования постановления народного судьи нет. Жалобы оставлены без удовлетворения». Студенти, дізнавшись про штраф, зібрали для нього гроші, та Сергій відмовився їх взяти. Все ж таки ця історія закінчилась перемогою справедливості. У мене є копія постанови за 05.07.1990 року, в якій сказано: «Постановление народного судьи Замостянского райнарсуда г. Винницы от 08.12.1988 года в отношении Бурлеева С.А. отменить и дело прекратить за отсутствием в его действиях состава правонарушения. Возратить Бурлееву С.А. уплоченные им 300 рублей».
Гроші принесли додому разом зі щирими вибаченнями.
У згаданій статті «Бунт студентів політеху...» Сергія та його однодумців Володимира Муляву, Олександра Нижника, Анатолія Сімячка, Андрія Мислінського, Максима Петросюка, Юрія Осадчого, Ларису Корнієнко називають тим інтелектуальним ядром, навколо якого почали гуртуватися спочатку десятки, а потім сотні й тисячі людей, вони стали тією силою, яка з тихої вінницької провінції зробила один із найдієвіших осередків боротьби за незалежність України.
Ім’я Сергія Бурлєєва пам’ятатимуть ті, хто був поруч з ним у ті буремні роки, хто наприкінці 1980-х боровся за незалежну Україну.
У житті, як на широкій ниві, все трапляється — кажуть у народі. У Сергія було не все однозначним, часто суперечливими були його вчинки, були помилки. Та все ж, йому вдалося повною мірою прожити своє коротке життя...
* * *
Шкода, що мій чоловік в омріяній незалежній Україні прожив лише два роки.
