15 лютого — День пам’яті учасників бойових дій на території Афганістану, Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту (ОАР), Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку, Сирії, Сомалі, Чехії, Югославії, острова Даманський та інших прихованих «гарячих точок». Сьогодні «прихованим» війнам даються неоднозначні оцінки, щоб назавше викреслити цю ганьбу з історії. Деякі зацікавлені особи прагнуть скоріше забути війни, що залишили свій слід у долях дуже багатьох людей, які виконували урядові завдання в «гарячих точках» планети. Проте ми не маємо права забувати про простих людей, які чесно і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Складний із усіх поглядів феномен «неоголошених воєн» потребує ретельного, глибокого вивчення, осмислення всім людством.
То хіба ті, хто віддавав наказ введення обмеженого контингенту радянських військ на території чужих країн, втягнули людей в справжнісіньку війну — без лінії фронту, без угоди про полонених, без розголосу, хто взяв на себе величезну відповідальність перед усім світом, замислювалися про ті покалічені долі воїнів-інтернаціоналістів?
«Заховані війни» ретельно ховалися. Суворо-пресуворо заборонялося говорити, писати, розповідати про випробувальні полігони для перевірки боєздатності техніки, зброї та особового складу в дружніх державах. Людей було «затиснуто» в лещата законодавства, яке застосовувалося на всій території СРСР, де не було війни. Труни в Союз відвозили, але(!) ховали: тихо, вночі, аби багато людей не знало про війни на чужих землях, які пред’являли нам нещадно-суворий рахунок. Втрати були важкими й непоправними завжди. Але не відірваність від дому, не страх бути вбитим мучили нас у чужих далеких джунглях, горах, пустелях, а більше за все пригнічувало усвідомлення того, що на Батьківщині не знають правди, мало уявляють реальну обстановку, не співпереживають із нами.
Тоді ми не замислювалися над питанням: чому тут перебуваємо, навіщо це спецвідрядження? Твердо знали — солдатська служба місця не вибирає. Під час бойових операцій ми вчилися відбивати імперіалістичних агресорів, американських мілітаристів від дружніх держав. В ім’я порятунку бойових друзів ми вчилися віддавати своє життя, і такі поняття, як військова доблесть, дружба, взаємовиручка, інтернаціональна доблесть, хоробрість, залишалися непорушними! Війна випробовує тебе як чоловіка, як особистість, як справжню людину. Тут не можна брехати, видавати погане за добре й навпаки. На війні відразу все видно: хто є хто, тому стосунки між людьми стають більш спрощеними, чистішими, природнішими.
Але умови (ми воювали в Єгипті в 1970—1971 рр.) були спартанські: жили в норах, виритих у певних місцях, згори — металеві товсті прути та мішки з піском. Скрізь павуки, фаланги, скорпіони, змії. Запросто можна було заразитися на якусь хворобу, на яку щедрі місцеві умови. Але замість належного лікування після жовтяниці, малярії, тифу та інших специфічних захворювань солдатів і офіцерів не відправляли до Союзу, а знову їм доводилося брати участь у бойових діях і випробовувати на собі нелюдське навантаження... Чужі звичаї, побут, весь устрій життя плюс жорстока війна. Тому руки завжди лежали на автоматі, а пальці трималися за запобіжник. До речі, про нашу зброю: вона показала себе чудово, наша техніка не підводила, не відмовляла за тих скрутних умов.
У спілкуванні з місцевим населенням, з єгипетськими військовими доводилося дізнаватися, що є чимало людей, що не задоволені військовим режимом, нашою присутністю. Ось і виходить: війна на чужій землі — для «чужаків» ніколи не матиме переможної мети.
Не є таємницею, що при виконанні інтернаціонального обов’язку явною завадою були зрада та непродумані плани ведення бойових операцій нав’язувані радниками за лінією МО, які прибували за черговими званнями, орденами. У своїй більшості інтеркомандири були людьми сміливими, патріотами своєї Батьківщини, але бойового досвіду їм бракувало. Минули ті часи, коли можна було рвати на собі тільник, сорочку і на повен зріст із одним пістолетом у руці йти на ворожі цілі. Тут, на особливій війні, на чужій землі, нашим доблесним командирам належало змінити застарілу військову систему та реалізувати, здійснити бойовий досвід, навчаючись у загартованих війною сержантів, прапорщиків.
Але, ризикуючи життям, здійснюючи подвиги, воїни-інтернаціоналісти через паркетних бюрократів не могли отримати бойові нагороди Батьківщини. І не можуть отримати досі. В одному випадку нагородні листи обіцялися, «словесно» писалися, а в іншому — поверталися навіть через незначні орфографічні помилки, потім губилися, тим самим попросту маскувалася участь радянських військ на війні в тій чи іншій країні. Ось вам мій особистий приклад: я, сержант строкової служби, з 1970 до 1971 р. воював у Єгипті. Указом Президента Єгипту (ОАР) нагороджений срібною відзнакою «Військового обов’язку II ст.». При цьому наш генерал армії Махмут Ахметович Гарєєв мені словесно обіцяв «Червону зірку», а мій безпосередній командир — «За бойові заслуги». Але минуло сорок років після того «єгипетського року», а від Батьківщини — мертва тиша... Боляче, коли таке нехтування честю, наплювацьке ставлення, і ще болючіше, коли в 62 роки доводиться принижуватися, випрошувати, щоб правителі-керівники повернулися до розгляду нагородних подань на шерег колишніх воїнів-інтернаціоналістів.
