Якщо українське суспільство, вже через шістнадцять років існування незалежної держави Україна, не подолає «залишкових явищ» тоталітарної системи, що дісталися нам від радянської Росії, то ми приречені ще на довгі роки застою, убогості, всіх мастей криз і — невизнання нас цивілізованою світовою спільнотою націй. Звернімося до історії та постараймося не повторювати помилок минулого. Але на початку цієї статті — цілком сучасна ремінісценція.
Відкриваю телефонний довідник рідного міста Полтави (шукаю номер телефону і прізвище начальника важливої установи) і знаходжу... Так — він самий, як «миленький»! Той же дядечко, який керував установою років 15 тому. Щоб перевірити свою пам’ять, беру інший довідник, не новий (адже я працюю сам у цій міській газеті років майже iз двадцять), «колекційний», тобто виданий ще в період горбачовської перебудови, — і знаходжу підтвердження. Не лише цей дядечко (судячи і за довідником, і за всім плином часу), але й десятки інших начальників різного рангу, рівня, але приблизно одного покоління, прямо-таки мерехтять на сторінках товстої телефонної книги. Ну, а якщо й міняється ім’я, то на місці колишнього начальника залишається правити... його син. Прізвище ж те саме! Що таке?
Журналіст, лікар-терапевт, міліціонер-слідчий чи виконроб- будівельник справді можуть і «засидітися» на своєму робочому місці. Так би мовити, продовжити працювати на терені свого професійного ремесла довгі роки, нарощуючи майстерність... Але чому у нас у своїх кріслах засиджуються на десятиріччя керівники підприємств, організацій і відомств, які за родом своєї діяльності повинні робити кар’єру? Тобто, або просуватися вгору службовими сходами, або йти з керівної посади на місце скромного заступника... Чому цього не відбувається в пострадянському українському суспільстві — і у нас плодиться незчисленний клан, навіть цілий клас «бюрократів, які засиділися», за визначенням пролетарського поета Маяковського, «прозаседавшихся»?
У радянському суспільстві, тобто за часів правління Комуністичної партії Радянського Союзу, як вважалося і підкреслювалося всіляко тоді в офіційних анналах, не було класів. Точніше, був один клас — трудящих, робітників і селян, із соціальним прошарком, так званою інтелігенцією і спрямовуючою силою всього суспільства, — КПРС... Більшовики- ленінці, а за ними сталіністи були мастаками в справі окозамилювання. Насправді класи — пануючий і ті, що йому підпорядковувалися — були. Хоча й називалися вони завуальовано: «соціальний стан»... Один із ось таких, досить винахідливо вигаданих евфемізмів, тобто слів-замінників, фігурував у всіх анкетах радянського часу. Наприклад, був такий соціальний стан: «службовець». Під ним частіше якраз і приховувався пануючий клас партійних номенклатурників, керівників усіх галузей народного господарства, всіх сфер життя.
Помаранчева революція, яка збурила українське суспільство, в результаті розколола націю навпіл, була спрямована головним чином (принаймні, спочатку) проти класу корумпованого чиновництва, яке довело країну до застою, стагнації, руйнівної кризи. Але вже зараз очевидно, що діяння творців та ініціаторів буржуазного реформістського руху (революцію на Майдані можна називати й так) нагадує бій славного Дон Кіхота з вітряками. Зробімо з цього приводу невеликий екскурс у минуле.
Партійну номенклатуру правлячий клас радянського суспільства почав формувати ще Володимир Ленін, пестив і, зрештою, викохав Йосиф Сталін. Ось вони, етапи цього «великого шляху». Перший крок до узурпації влади апаратом, який у недалекому майбутньому назвуть НОМЕНКЛАТУРОЮ. 1922 року, відразу після громадянської війни, в доповіді Сталіна на одній із чергових партконференцій РКП (б) прозвучала цифра: партія на той момент мала 15325 ПЛАТНИХ працівників, тобто керівників державних органів, «апаратників», як їх назвуть пізніше. Ці п’ятнадцять тисяч, разом із могутньою і кривавою ЧК, фактично встановили контроль над більшою частиною території колишньої Російської імперії.
Етап другий. Рік 1924. Партія комуністів після смерті Леніна, вже за Сталіна і за його вказівкою під час так званого ленінського призову за лічені місяці збільшилася вдвічі — майже до 736 тисяч членів. Відповідно, в тій же пропорції (тобто вдвічі) зросло й число платних управлінців. Рівнобіжно триває процес не лише зміцнення «ордену меченосців» (як називав Компартію сам Сталін), а й збільшення підконтрольного комуністам апарату керівників виробничих і сільськогосподарських областей.
Третій етап — його сам Сталін зафіксував у своїй відомій філософській праці «Питання ленінізму». Вождь світового пролетаріату перераховує, щоправда досить приблизно, склад партійної номенклатури й робить це на підставі (що характерно) «воєнізованої лексики». Мовляв, партія має свій «генералітет» — 3—4 тисячі партпрацівників, тисяч 30—40 «офіцерства», а ще 200—300 тисяч — «унтерофіцерів». Отже, під час публікації знаменитої статті Сталіна, — а це 1930 рік, — у СРСР було до 60—70 тисяч платних управлінців, більшість із яких були одночасно і членами ВКП (б).
Четвертий етап. Середина шістдесятих. Номенклатурників у країні вже не менше мільйона (точна цифра стала державною таємницею). Причому так звані комуністи-ленінці всі майже були винищені сталіністами, і це не метафора: в одному з партійних документів фігурує ось яка цифра. Лише кожен сотий після доби революції «Великого Жовтня» дожив до 1970-го року! А пройшло лише півстолiття, більшості з компартійців ленінського призову не повинно було бути понад 70... І всі, хто так рано «пішов», померли не своєю, а насильницькою смертю! Це — історичний факт.
Хто ж тепер склав правлячий клас суспільства? По-перше, в КПРС за правління генсеків, які йшли за Хрущовим (за Брежнєва і його послідовників), приходили до керма суспільства лише кар’єристи — ті, хто рвався до влади.
І друге істотне зауваження. Відомий радянський публіцист і дослідник-соціолог М. С. Восленський (його найбільш читану книгу «Номенклатура» було надруковано в 1980-ті, і деякі факти статті взято саме з неї) відразу після історичного відсторонення М. Хрущова від влади тривожно розмірковує: «Сталін помер сам. Лаврентія Берію прибрав Маленков. Маленкова вигнав Хрущов. А хто ж прогнав самого Хрущова?» Висновок Восленського: саме в ці роки в країні остаточно взяв владу клан номенклатури, жахливої й бездушної сили, яка правитиме радянським суспільством до кінця столiття (навіть незважаючи на національні революції в колишніх республіках СРСР). Озирнімося навколо себе (або погортаймо старі, і — для порівняння — нові телефонні довідники) і виявимо «увы, знакомые все лица»! Тобто колишніх партійних «крутих», «нових українців», «нових росіян» — все тих же компартійно-комсомольських товаришів, які зі стартових капіталів партійної каси збили мільярди. І від цих людей, які піднеслися над власним народом шляхом нехитрого й зухвалого його пограбування, ми продовжуємо чекати чогось нового, патріотичних кроків із порятунку «рідної неньки України»?
