Написавши статтю «Сталін і «Штірліци»: міф про відважну розвідку та дурного генсека», я думав, що крапки над «і» (принаймні, головні) вже розставлено, тому повертатися до теми ближчим часом не доведеться. Але помилився. Журналіст із Борисполя Андрій Зиль звинуватив мене, по-перше, у недостатній аргументації своєї позиції (я з численними фактами доводив, що Сталін і його оточення не чекали пасивно нападу нацистів, а реагували на повідомлення розвідки, швидкими темпами розгортаючи війська й остаточно переводячи життя СРСР на воєнні рейки), по-друге, у спробі захисту Сталіна, котрий, мовляв, був «злочинно байдужим» і «не вірив жодному донесенню розвідників, зате вірив Гітлеру». Конструктивна полеміка має сенс тільки у разі, якщо йдеться про спільну (бодай в основному) фактологічну базу та зіставні методологічні підходи дискутантів. Відтак Андрієві Зилю варто було би ознайомитися з працями Володимира Бешанова, Олександра Гогуна, Владислава Гриневича, Кейстута Закорецького, Віктора Коваля, Івана Патриляка, Бориса Соколова, Марка Солоніна, Віктора Суворова, Дмитра Хмельницького та цілого ряду інших українських, російських і білоруських дослідників Другої світової війни, щоби вести кваліфіковану дискусію.
Але існує ще один аспект проблеми, який, очевидно, не знайшов належного висвітлення й акцентування у моїй статті. А саме — що радянська розвідка завжди була складовою радянського режиму і могла відхилятися в той чи інший бік від напрямних, чи то інваріантів, розвитку того режиму не надто сильно. Сьогодні у Росії знімають цілу купу фільмів про розвідників і диверсантів, які і знищують неймовірну нацистську «диво-зброю», і залишають без пального танкові армії, і здобувають важливі таємниці самого Гітлера... Цього не було, бо бути не могло, — не дозволяла система. Нас у даному разі цікавить та відверта міфологізація чеснот радянської розвідки, яка дається взнаки і сьогодні. А була вона, повторю це ще раз, складовою тодішнього режиму і мала на собі відбиток усіх його ѓанджів.
Поясню це на наочному прикладі. У статті «Сталін і «Штірліци»: міф про відважну розвідку та дурного генсека» я побіжно згадав, що у документах Генштабу Червоної армії постійно фігурували десять тисяч німецьких танків, які Німеччина начебто мала намір виставити проти СРСР. Ця цифра з’явилася не на порожньому місці, а на основі узагальнення даних розвідки. Іншими словами, радянська розвідка вдвічі перебільшила число німецьких танків. Причина? По-перше, стандартна радянська перестраховка, по-друге, прагнення військових (теж стандартно радянське) «вибити» якомога більше ресурсів (начальникові Генштабу Жукову було замало 25 тисяч танків, він хотів мати у своєму розпорядженні 36 тисяч...). А в радянській системі завжди цінувалося не вміння здобути об’єктивну інформацію про стан справ, а вміння сказати саме те, що в даний момент подобається начальству...
Які ж практичні наслідки мала оця вдвічі завищена оцінка кількості німецьких танків? Надзвичайно серйозні. Адже, коли Сталіну у червні 1941 року доповідали про зосередження німецьких військ, в тому числі й танкових, на радянському кордоні, він до останнього моменту не вірив, що Гітлер здатен буде почати війну, сконцентрувавши лише 3—4 тисячі танків із десяти. Не дуже вірили в це і військові керівники, як наочно засвідчили їхні дії (і бездіяльність також). Результат усього цього добре відомий.
Але, звичайно, головною причиною того, що німецькі сили «змусили за якихось три тижні відступати радянські війська на головному напрямку аж до Смоленська», як пише Андрій Зиль, було майже загальне небажання червоноармійців воювати. Я не раз бесідував про це з Петром Кравченком, на жаль, нині вже покійним, у той час — сержантом 10-ї армії (яка була розташована у Білостоцькому виступі, Білорусь), потім — військовополоненим, по війні — громадянином Австралії (повертатися до сталінського «раю», тобто прямо до ГУЛАГу, він зі зрозумілих причин не схотів). Пан Петро під час своїх щорічних візитів до київських родичів розповідав, як у середині червня 1941 року їхню частину переозброїли автоматами ППШ, як перевдягли у нову уніформу та чоботи, але... не встигли привезти патрони для автоматів. Він казав: нам було добре зрозуміло, що війна от-от почнеться, і між собою ми говорили — «ми тобі, Сталіне, навоюємо!». А з якого дива настрої юнаків, котрі зазнали на собі всіх «принад» розкуркулення та деукраїнізації (Петро Кравченко мав не надто поширену тоді десятирічну освіту, що давало можливість непогано орієнтуватися у подіях), Голодомору та Великого Терору, тупої муштри в армії та мордобою з боку командирів, мали бути іншими? Тим більше, що радянська преса у 1939—1941 роках давала чимало фактично рекламних матеріалів про життя в нацистській Німеччині (аж до передруку промов Гітлера), що давало вкрай викривлене уявлення про політику нацистів...
Тож «грізна сила» нацистів полягала у першу чергу в небажанні червоноармійців воювати, а в другу чергу — у крайній бездарності вищого радянського командування, яке змусило, скажімо, кращі мехкорпуси у перший тиждень війни робити півтисячікілометрові марші, які мали наслідком вихід із ладу половини танків іще до бою і доведення запасу пального в інших до мінімуму. А ще статути Червоної армії категорично забороняли рити окопи та траншеї — лише одно- і двомісні стрілецькі чарунки без ходів сполучення між ними, тобто ні патронів піднести, ні підкріплення підвести, ні поранених винести, ні настанову командира почути — боєць залишався напризволяще на самоті зі смертю. Якби не все це, то, виходячи зі співвідношення сил, Вермахт був би розбитий уже в перші тижні війни.
Тиранію і тирана передусім треба зрозуміти, всебічно вивчити, щоби не допустити появи нових паростків лиха. Тим більше, що сьогодні вистачає охочих піднести на щит і Сталіна, і сталінців. Прокляттями тут справі не зарадиш. Щодо чеснот радянських розвідників... Не може бути жодних моральних претензій, скажімо, до учасників «Червоної капели» — молодих німців-антинацистів. У них були романтичні уявлення про СРСР, а інформацію про ті страхіття, які там творилися, вони вважали витвором геббельсівської пропаганди. А от Ріхард Зорге, як на мене, значно більший мерзотник, аніж Йосиф Сталін. Чого? Згадайте подробиці його біографії. Батько — німець, мати — росіянка. Ріхардові було три роки, коли сім’я переїхала до Німеччини (а народився він у Баку). У середині 1920-х він робить вибір на користь Росії, переїздить до Москви, стає громадянином СРСР і працівником апарату Комінтерну. Добре — у той час вистачало охочих стати на бій із «прогнилою буржуазною демократією» в ім’я «світової революції». Та й режим у Радянському Союзі у середині 1920-х був порівняно «вегетаріанським», це був час розквіту НЕПу, мистецьких баталій і дискусій у партії. А далі? Зорге бачив «великий перелом» на селі, добре знав про першу хвилю репресій проти інтелігенції наприкінці 1920-х, мав — уже працюючи за кордоном у розвідці — всю інформацію про Голодомор і Великий Терор, про виверти сталінської політики, про дружбу більшовизму і фашизму (нагадаю, що угоду про дружбу із фашистською Італією СРСР підписав ще 1933-го року...). І що? Він продовжував служити тиранічному режимові (нагадаю, що на початку 1930-х Німеччина ще була демократичною державою, але Зорге працював проти демократії на користь тоталітаризму). Як це назвати? Чи, можливо, мають рацію ті дослідники, котрі вважають: член НСДАП і ВКП(б) одночасно Ріхард Зорге щосили намагався налагодити тісну співпрацю двох тоталітарно-соціалістичних режимів, вважаючи війну між ними страшним лихом, яке дасть фору клятим демократам?
Як би там не було, у Зорге був вибір. Він міг боротися проти нацизму, працюючи на Британію (яка у 1940—1941 роках несла на собі основний тягар війни з тоталітарними режимами Німеччини й Італії, яким допомагав СРСР). Він міг узяти участь у німецькому демократичному Русі Опору. Він міг, зрештою, використавши журналістські зв’язки, під псевдонімом розкривати і викривати плани нацистів у незалежній західній пресі. Але він зробив цілком свідомий, вільний вибір на користь служби тирану, який сидів у Кремлі. Він боровся не за свободу (численні агенти радянської розвідки на Заході, котрі не бачили життя в СРСР, щиро вважали, що роблять саме це) — він боровся за поширення ГУЛАГу на весь світ. То ким же він був із точки зору моралі?
