Що сказати людині напередодні її 75-ліття, надто — у день народин? До того ж — авторові більше трьох десятків різножанрових книжок, ветеранові журналістики, екс-гендиректорові Національного заповідника «Хортиця», лауреатові премії імені Івана Франка... Здається, я знайшов ті слова. Але ті, які хочеться мовити за чаркою. Зараз же прагну звернути увагу на одну деталь. На те, що в багатьох творах письменника із Запоріжжя Костянтина Сушка не лише тлом для розповіді, а ледь не окремим персонажем виступає наш Степ. Чи не через те, що в тому середовищі наш ювіляр народився й виріс?
Погляньмо, яким постає Праукраїнський Степ лише в одному романі Костянтина Сушка — «Ойкумені» — де розгортаються події скіфо-перської війни 514 року до нової доби. Розповідь ведеться від імені скіфського царя Дантура та перського володаря Дарія І Гістаспа. «Ойкумена» — перший, глибокий і всеосяжний твір про нашестя, яке відбулося понад 2500 років тому, не лише в українській, а й у радянській та пострадянській літературі. Юрій Хорунжий у романі «Гонитва до мосту» теж розповідає про предавню кампанію, але традиційно, до того ж стисло, мовби переказуючи все; Валентин Чемерис та Іван Білик (відповідно — «Ольвія» та «Дикі коні») подають її окремим епізодом, тоді як «Ойкумена» цілком присвячена перипетіям боротьби з перською навалою. Послухаймо про степ з подання очільника скіфів:
«Коники уже сюрчали зусібіч, та не зчувся я, коли й стало їх он аж скільки. З неба віяло люботою Божою, від Данапра — прохолодою дужою, а навсібіч, начеб на сюрах отих небачених крихітних нічних скакунів, розсилалася, розвівалася, розпросторювалася благодать степова несхибна. Удень вона хистилася у балках та яругах, у затінку лип та дубів, біля стану нашого та у заплавних лісах гіллястих, серед розливу Данапрового, а тоді виходила потихеньку, розливалася і втішала, спокоїла душі людські, вічно зморені».
Чи вдався роман на всі сто відсотків? Не мені судити. Про це мали б сказати фахівці, але вони... натреновано мовчать. Отож подаю голос сам — не маститий критик і невпливовий столичний видавець — просто... скажемо так, активний читач із провінції. Можливо саме через це, гостро відчуваю, як наполегливо пробивається до нас, до наших сердець крізь морок століть скіфський очільник. Скіфський цар розповідає: коли він піднімався на гору край степу, то «мовби ближче до неба опинявся, і дріж благоговійний огортав мене, і проймався духом високим до землі рідної, яку мав ногами пестити, коневим скоком міряти, плекати, любити й боронити... А вже переливався жовтаво-блакитно-зеленавими барвами вересень, стелився мені під ноги підсохлим пирієм, напинав над Горою передранкову прохолоду. Умовкали запізнілі коники, хоча схід сонця ще ледь зажеврів, і уздовж обрію ще сутінково було, лише найвища висота неба — ясна і прозора».
Доля сучасного українського письменника, а відтак і зокрема його бідолашного дітища — книжки — надто тривіальна тема. І безперспективна, через те, що, «розробляючи» її, ми, як правило, поповнюємо список «негараздів», замість того, щоб шукати, знаходити і досліджувати їхні причини. Отож, чи не є однією з тих причин горезвісна байдужість до колег, до таких же страдницьких виконробів слова, як і ти сам? Таки є, через що навіть довкілля наше потерпає, знаходячи своє первісне віддзеркалення лише в незаплямованій уяві: «Степ — се дивовижна, казкова, але жива, дійсна просторінь. Людина не здатна бачити усе відразу, як би багато зріти ій не хтілося; повсюдно її щось оточує, затуляє, і лише степ завжди відкритий і щирий. І коли зір починає втомлюватися од ваги безмежжя, вистежується узлісся, затим і цілий ліс, вигулькує синя тужавина могутньої ріки, і знову бадьориться дух, і повниться силою тіло. Лише в степу, а надто там, де він розмежовується чи підпирається вербовими пасмами, дібровами, або ж мережиться ріками й річечками, той, хто здатний думати, може збагнути безглуздя зайвого, а то навіть шкоду його. ...враження повноти таке зриме й могутнє! Воно неосяжне, наче сам Усесвіт устелився тобі під ноги. Ти свідомиш, наче все, що тобі вкрай необхідне, ось воно, перед тобою, і нічого більше тобі не треба».
Видання і за обсягом використаного в ньому суто наукового матеріалу, і з огляду на органічне поєднання наукових фактів з авторськими гіпотезами, і за композицією, мовою та стилістикою цілком має право на існування.
В «Ойкумені», як розповідав мені автор, він старався не зловживати так званими пейзажними вкрапленнями, слідкував, щоб кожне було на місці, отож, коли на тлі правічного степу раптом десь вигулькує шмат «окультуреної» землі, гадаю, вона не спонукає до протиріч...
Дивною видається та навала — похід Дарія на скіфів — її причини й досі до кінця не з’ясовані, тож і вдався автор «Ойкумени» до гіпотези. Прагнув захланного загарбання предводитель персів, вирушивши у далеку північну степову країну, чи мав на думці приєднання? Аж ось і друга версія: позаяк перси — спадкоємці аріїв, що колись частково переселилися із Північного Причорномор’я в долину між Тигром та Євфратом, то хіба не через це бентежиться, вже не скіфський очільник, який боронить рідну землю, а перський зайда? Послухаймо: «Я не відчував лакську (скіфську) землю чужою. Запахи трав, а особливо їхній незворушний шелест і джерготіння-шумовиння видимих і невидимих птахів, що линуло зусібіч... Здавалося, що все це я вже чув і бачив. І не десь, а... отут. Таке відчуття дужчало надто серед ночі, коли запах густішав до нестями. А вранці... Легенькі хмарки кучерявилися на обрії прямо переді мною, там, де мало вийти сонце, вгинався вибалок аж до терничок, слалися висхлі трави. Я полишав той край назавжди, та не чув через те ані полегшення, ані смутку. Лише гостре сум’яття. Усе навколо дихало покірливо і врівноважено, і наче стежило за мною, але не зірко, не сторожко й не наполохано, а якось наче вкрай утомлено, що мене аж жаль пройняв».
Невдовзі після презентації роману, К. Сушкові доводилося чути по телефону, що «Ойкумена» — дивовижний твір, проте згодом, згодом і згодом ніхто не прохопився бодай коротеньким публічним друкованим абзацом. Може, тоді почули б про степ, якщо не про «державу», то бодай про могутню субстанцію, котра відіграє не останню роль у подіях, що відбувалися, буцімто виключно з доброї чи злої волі одних тільки людей... В «Ойкумені» — степ, без перебільшення, ледь не головна дійова особа. Причому, опосередковано він взаємодіє (зокрема, сприяє) не лише своєму, так би мовити, годованцеві і захисникові — очільникові скіфів Дантурові, а й глибоко, наче аж зацікавлено бентежить перського царя Дарія.
Важливо й повчально читати таке за умов російської окупації на півдні й сході України, тож подякуймо авторові за проникливі рядки і привітаймо його з поважним ювілеєм та побажаймо здоров’я, наснаги і добра.
