Щодня проходила повз і навіть ніколи не замислювалася над тим, скільки років може бути тим двом стареньким іконам, які висіли в кімнаті моєї прабабусі Олі. Лиш пам’ятаю, як ми з татом дістали їх з горища, коли бабця почала хворіти. Зверталася вона, мовляв, буду прохати у Господа здоров’я собі та всій нашій сім’ї. Дивилась я на них і не розуміла, навіщо вони їй, такі великі й такі старі. Проте не запитувала, раптом образиться! А вона ретельно стирала з них кожну пилинку і щоранку вклонялася ликам Божої матері та Ісуса Христа.
Минув рік, і прабабці не стало. Замолила гріхи, та й прийняв її Господь до себе. Одного пізнього вечора, напередодні свята Христового Воскресіння, згадала я запашні паски, що пекла нам бабуся Ольга, і чомусь на думку знову прийшли ті ікони, які й досі висіли в нас удома. Цікавість усе ж таки взяла гору, і я вирішила запитати про них у тата. Він мені й розповів, що ікони вже три покоління в сім’ї. Вони дісталися нам від моєї прапрабабці. Їм щонайменше сто років, а то й більше. Писані вони олійними фарбами та обрамлені дубовою рамою.
Коли на селі почали реставрувати церкву, батько віддав туди обидві ікони. «Нехай слугують на благо народу. Там від них більше користі буде!» — сказав він. Не розуміла я цього. Проте отець Олександр відповів, що це велике благо — мати таку реліквію в сільській святині.
