Після розвалу СРСР ми постійно перебуваємо в порочній психологічній системі координат. Тієї країни давно вже немає, а ми поки що ті ж самі. Дивимося лише на зовнішній вияв подій і не хочемо вникати в його суть. Наприклад, найбільш хвилююча й актуальна політична колізія: зрадник — не зрадник. Адже річ у тому, що це — остаточний вирок чи вчасно поставлений комусь діагноз? Від цього все й залежить. У першому випадку завжди ізолюють і знищують, а в другому все-таки шукають шляхів лікування, одужання та повернення до нормального життя.
Поки жива людина, — дати їй шанс, можливість будь-кому покаятися в тому, що слугувало причиною її вигнання, повернутися в суспільство — повсюдний обов’язок кожного. Ми ж не спільнота «людожерів» і «дикунів», хіба не так?
Якщо ми хочемо проіснувати й надалі як єдина держава, єдиний народ, суцільні особистості — час, нарешті, припинити виносити вироки та вішати ярлики!
