«Якби існував народ, який би складався з богів, він управляв би собою демократично. Але правління настільки досконале не підходить людям».
Абсолютної демократії, як відомо, не існує. Демократичні елементи можуть бути присутні: в одних країнах їх більше, в інших — менше.
Тепер проаналізуємо, як ідуть справи в Україні з Її Величністю Демократією з позиції кількості та якості. Так от, з кількістю у нас ніби все гаразд: і преси скільки завгодно і на будь-який смак, і телеканалів вистачає, і політичного розмаїття предостатньо. Офіційно зареєстрованих партій уже понад сто. Але, як відомо, кількість партій ще не є ознакою демократичності країни.
У нас же, на жаль, найголовніша і найякісніша демократична цінність — економічна демократія — зависла у повітрі.
Основою економічної демократії є економічна свобода. Ясна річ, у рамках закону. У нас же ситуація така, що про економічну свободу можна лише помріяти. Хіба державна податкова політика, що проводиться, сприяє економічній свободі? Безумовно, ні. Адже високі державні уми з численною армією радників повинні знати, що в економічній системі (так само, як і в природі) діють об’єктивні закони та закономірності. Суть одного з них полягає в тому, що в період економічних стагнацій та криз Держава, зменшуючи оподаткування, створює умови для виходу з кризи, і навпаки, в роки економічного та соціального підйому Держава, підвищуючи розмір податків, стримує зростання виробництва та споживання товарів. Зупинимося лише на цьому лиходії — ПДВ, який був механічно екстрапольований із ситих та заможних країн на нашу бідну країну. Функціональна суть цього податку полягає в тому, що він є своєрідним гальмом на шляху зростання виробництва та споживання, матеріальних благ. Та, як кажуть, справу вже зроблено. Виробництво скорочено, і зубожіння народу відбулося. Про продукуючу силу бідності людей та державних збитків свого часу екс-секретар Ради національної безпеки та оборони Євген Марчук говорив: «Через зловживання з поверненням ПДВ експортерам Держава зазнає багатомільярдних (!) збитків, які не порівняти з доходами від цього податку». А хіба штучно створена тяганина навколо реєстрації малого та середнього бізнесу сприяє економічній свободі?
Деякі високі уми, розмірковуючи про демократію, люблять посилатися на господарські реформи 1948 р. в Західній Німеччині. Засновником тих реформ, як відомо, був Людвіг Ерхард — міністр народного господарства в уряді Аденауера. Націонал-соціалізм довів економіку Німеччини до найважчої кризи. В економіці панував натуральний обмін, зростали безробіття та бідність людей.
Метою того уряду було відродження виробництва матеріальних благ. Для досягнення цих цілей було знижено податки, скасовано всі обмеження: на виплату заробітної плати, видачу ліцензій на всі види діяльності, на встановлення цін вироблюваних товарів. І через півтора року реформи в Німеччині почали давати результати: приріст виробничої сфери склав 60%. Темпи зростання промисловості Німеччини були вищими, ніж у США, Франції, Англії та інших країнах. Спостерігаючи за реформами, які відбувалися у Німеччині, французи Жак Рю Еф та Андре П’єтр писали: «Ще напередодні німці безцільно бігали по місту, щоб віднайти додатково будь-які продукти харчування. А наступного дня їхні думки вже концентрувалися лише на тому, щоб зайнятися виробництвом цих продуктів харчування. Напередодні на обличчях була написана безнадійність, а наступного дня ціла нація з надією дивилася в майбутнє».
Так, ціла нація з оптимізмом дивилася в майбутнє, тому що в той період урядом Німеччини було закладено фундаментальні принципи та передумови для справжньої економічної демократії та економічної свободи людей.
Виступаючи на господарській Раді, Людвіг Ерхард говорив: «Якщо ми не прагнутимемо постійно поліпшувати життєві можливості нашого народу, то підірвемо цим основу для технічного прогресу, тим самим вийдемо з кола цивілізованих народів, законсервуємося в штучній бідності. Тільки розширивши споживання, ми зможемо надалі брати участь у здоровому світовому розвитку».
Економічна демократія означає: свобода плюс відповідальність. Якщо за банкрутство на мікрорівні несе відповідальність керівництво, колектив (хоч у цьому винна часто держава), то хто ж несе відповідальність за те, що відбувається на рівні країни? Як показує практика, ніхто.
Адже руйнівні процеси в економіці було закладено саме в перші роки незалежності України. Шкода, що 14 років для нашої економіки бездарно втрачені. Україна повинна була відкривати свої ринки для іноземних товарів настільки, наскільки Європа відкривала б для наших свої. І взагалі, невже треба було мати так багато економічного розуму, щоб не зрозуміти, що без стабілізації економіки на мікрорівні нічого хорошого на макрорівні не вийде.
Засилля бюрократичного класу, податкова та кредитно- фінансова політика, що проводиться, відсутність протекціоністської політики (захист вітчизняного ринку) плюс глобалізація, — це ті головні складові, які не дали можливості реалізуватися на практиці справжній економічній демократії в Україні.
Якого кольору революції у нас мають ще відбутися для того, щоб ми всі почувалися економічно вільними людьми, а не знаходилися в ролі постійного прохача у Держави? Можна скільки завгодно стрясати повітря в різних місцях, але від цього економіка країни могутнішою не стане, але ж саме високорозвинена економіка є основою основ у вирішенні соціальних проблем суспільства.
