Закладений 1910 року в пам’ять полеглих козаків на полі Берестецької битви, Троїцький собор у центрі невеликого волинського Берестечка є не лише окрасою і гордістю міста, а й одним із найбільших православних храмів України. Доля цієї святині безперечно може стати сюжетом не одного історичного роману, адже пережила вона і вогонь Першої світової, і тиск з боку польської влади часів Другої Речі Посполитої, і закриття радянськими уповноваженими, і важкі часи уже після здобуття Україною незалежності...
Щороку на святкування річниці битви під Берестечком у Георгіївський монастир на Козацьких могилах, що у Пляшевій Рівненської області, збирається багато людей із сусідніх сіл та містечок, прибуває високе духовенство. Цьогоріч, після Літургії та Панахиди, яку очолив Блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній, до настоятеля Троїцького собору в Берестечку протоієрея Миколи Качмара підійшов продюсер і режисер відеостудії імені Івана Миколайчука у Львові, член Національної спілки театральних діячів та Спілки дизайнерів України Євген Козак. Іменитий режисер, автор історичного фільму «Берестечко» цікавився у священника, чому щороку урочистості з нагоди битви під Берестечком оминають святиню, яка збудована в пам’ять про полеглих козаків — Троїцький собор у центрі міста.
Відповісти на це запитання отець Микола зголосився і для нас — щоправда, не словами, а запросивши у сам храм на екскурсію. Зовні будівля та фасад собору справді вражають — його архітектурні форми дуже близькі до Володимирського собору в Києві, за зразком якого й будувалася святиня. Загальна висота центрального купола зовні — 58 метрів, створюють відчуття гармонії вкриті мідною бляхою бані та вкриті сусальним золотом хрести. Такий вигляд собор має з 2001 року — коли після відвідин Берестечка президентом на його реконструкцію виділили 20 мільйонів гривень. Та отець Микола мовить, що за таку значну суму в той час можна було зробити набагато більше... Священник також розповідає, що опис виконаних робіт у документах не збігається з реальним станом речей — вочевидь, частина виділеної суми десь «загубилася» по дорозі до відновлення собору...
При вході у собор обіч однієї зі стін — створена священником фотогалерея історії святині. Отець Микола, показуючи кожну зі світлин, розповідає, що перший камінь у будівництво Троїцького собору Берестечка був закладений 1910 року архієпископом Волинським Антонієм (Храповицьким). Місцевий православний люд довго виношував наміри спорудити храм на честь полеглих козаків та селян під час битви під Берестечком 1651 року, адже у місті ще з ХVII століття діяв збудований поляками костел Святої Трійці, на одній зі стін якого, за переказами, була намальована сцена перемоги польської армії над козацьким військом під Берестечком.
Першим настоятелем громади у 1910 році став протоієрей Іоан Нікольський. На будівництві собору працювали всі жителі міста, та швидко здійснитися їхньому бажанню не вдалося, адже у 1914 році розпочалася Перша світова війна, під час воєнних операцій розібрали колони і пілони собору, його східну стіну пошкодив снаряд, тому будівництво призупинили на десятиліття. За задумом архітектора Володимира Ніколаєва, собор мав складатися з трьох частин: Підземного (Зимового), Основного та Верхнього храмів. Проте після того, як Волинь за Ризьким договором увійшла до складу Польщі, місцева адміністрація дозволила жителям міста спорудити лише Підземний та Основний храми, оскільки стало зрозуміло, що коли почнеться зведення Верхнього храму, Троїцький собор стане вищим за костел, а цього тодішня польська влада аж ніяк не могла допустити.
Отець Микола розповідає, що у 1927 році освятили Підземний храм під склепінням головної церкви, а у 1930-х роках польська влада запропонувала православній громаді перекрити дахом ще недобудовані стіни собору. Тому до 1938 року незавершений собор був перекритий куполом на рівні зведених на той час стін.
За радянських часів, за поширеною на той час «традицією», храмове приміщення використовувалося як склад, аж поки на початку 1990-х жителі міста не домоглися відкриття собору. У приміщенні тоді провели косметичний ремонт, а художник Микола Кліцук виконав розписи купола. А через кілька років громада вирішила, що власними силами довершить задум побудови собору за планом 1910 року.
Зовнішній фасад собору завершили на початку 2000-х, багато допомогли тоді громаді політики та меценати. Та на цьому, на жаль, процес будівництва храму призупинився. Отець Микола Качмар, який служить у Берестечку лише другий рік, розповідає, що коли прийшов на парафію, знайшов у підвалі закинутий хрест, коли ж поцікавився його походженням, дізнався, що він увінчував купол собору з 1932 по 2000 роки. Нині ж цей хрест як пам’ятку історії своєї святині парафіяни встановили навпроти входу в собор.
Богослужіння відбуваються вже багато років лише в лівому приділі, оскільки центральний храм ще потребує значної реконструкції. Священник розповідає, що зараз силами громади оновлюють віконні рами, стіни собору тинькують і фарбують у білий колір, аби мати змогу хоч без внутрішніх розписів, але в завершеному храмі проводити богослужіння. У планах громади — відновити і нижній храм.
«Мені хочеться, щоб про наш собор, який, до речі, один із найбільших в Україні, говорили на загальнодержавному рівні, — додає отець Микола Качмар. — Це не лише скарб для жителів Берестечка, цей храм — унікальний, він має неодмінно стати нашим національним надбанням, місцем, яке б отримало належну увагу від українського суспільства і громадськості».
Прикро, що голос священника та громади поки ніхто не чує, і Берестечко з його непересічною історією, неповторним колоритом та величним Троїцьким собором залишається осторонь щорічних святкувань річниць битви 1651 року. Ще більше прикро, що колись стараннями радянської влади від Берестечка штучно відділили аж до іншої області сусідню (всього три кілометри) Пляшеву, аби стерти з народної пам’яті щорічні багатолюдні прощі з ближніх сіл на поле Берестецької битви. Та жителі міста вірять: у 2021-му, з нагоди 370 річниці битви під Берестечком святкування пройдуть і у їхньому Троїцькому соборі, і в монастирі, на Козацьких могилах, як свідчення того, що Берестечко і Пляшева — нероздільні, у них спільна пам’ять та історія.
