Триденне святкування такого, здавалося б, природного стану країни і людини, як незалежність, цього року водночас з різнобарв’ям виявів, здається мало пронизливу ноту його осмислення.
Масштабна виставка квітів на лаврських пагорбах демонструвала казковий світ у квітковому дизайні. Практично усі композиції мали дещо інтер’єрний характер. Скажімо, в плюшевого Вінні-Пуха штанці з квітів, а Буратіно й Мальвіна — просто хороші ляльки серед різноманітних клумб, фонтанів, меблів і картин із квітів. Та й сам натовп відвідувачів перетворився на два уквітчаних противотоки.
Дуже багато всіляких квітів та композицій з них, люди купували для самих себе. Здається дрібниця, але насправді це дуже важлива ознака росту вимог до якості життя. Раніше букети купувалися лише в подарунок і з нагоди. Сьогодні попри ягідки економіки широкі маси не гарантовано оплачуваних трудящих витрачають гроші на квітковий затишок осель. Індивідуальна незалежність починається з права на власну радість і не тільки за календарем.
Дуже багато, з допитами продавців, купували на майбутній врожай розсади дерев, ягід і грибів. Наш народ не загубив любові й потягу до роботи на землі. Це в, Шотландії на запитання де та як з’являється пиво 90% населення відповіло — в магазині. Тому коли державні мужі стверджують необхідність усвідомлювати нашу найбільшу за територією в Європі країну маленькою сусідкою наддержави в уяві виникає стіл з нашими овочами, хлібами, м’ясами, рибами, сирами й усміхнені сусіди, які й гадки не мають якби дошкулити хазяйці, яка годує на здоров’я та від щирого серця. Стала б Україна годувальницею Європи, присадила на свої харчі сусідів ближніх і дальніх, за її незалежність стояли б найнезалежніші споживачі, хай не раби, але ж залежні від свого апетиту. Це колись аграрною країною соромно було бути, а сьогодні це, як виявляється, і є пік прогресу.
Цікава картина впала в око під час відкриття «Мистецького Арсеналу». Купа людей за огорожею уважно спостерігали як через рамки заходять до нового музею вершки українського суспільства, не розходилися близько двох годин і коментували хто з ким виходив. Вдивлялись, пізнавали, цікавились... А от коли запросили усіх бажаючих безкоштовно стати першими відвідувачами інтерес зник і мало хто пішов подивитись історію своєї батьківщини в мистецьких витворах.
Встановили великий національний прапор біля Маріїнського палацу. Перед тим ставши на коліна його поцілував Президент. Урочиста музика, парадні рухи військових — вийшло красиво. Проте ні в кого на очах не побачив сліз і не защемило в серці, як часто буває в такі моменти. Кілька разів мені поталанило бути режисером урочистостей із приводу підняття першого національного прапора біля столичної мерії. Завжди приходили учасники того історичного моменту, може їх хвилювання було початковим імпульсом, але церемонія завжди досягала радості відчуття спільної гідності. Може варто було б синхронно підняти прапори в усіх усюдах, всім застигнути та за підтримки одночасної трансляції по всіх радіо-, телеканалах країни заспівати наш Гімн? Та так голосно, щоб села почули міста й наш потужних хор сповістив планеті й космосу про незалежність України.
Два дні проходив Міжнародний фестиваль культури та історії «Парк Київська Русь». На ратному полі під потужним валом міста Ярослава розігрувалися епізоди історії князівської доби. Володарі живої пам’яті давнини, з п’яти країн світу костюмами, зброєю, в двобоях, танцях, зранку під сонцем, ввечері у світлі смолоскипів і ватр, створили диво побачення сьогодення з минувшиною.
Свята справа збереження пам’яті та пошани до всіх, хто життя поклав за нашу свободу! Пам’ять не має бути виключно скорботною, пам’ять радісна, що возвеличує подвиг, героїв, переможні моменти в історії нашого народу так само важлива й священна. Гімн цій пам’яті єднав реставраторів подій доби Ярослава, Володимира, Святополка.
На майдані Незалежності почався відлік часу квітковим годинником. Концерти тут чомусь мали суто молодіжно-дискотечну спрямованість і знову відбулося шоу поїдання вареників.
За радянської влади задумались би чи це доречно в національне свято на центральній площі, а поки свято від стилю залишається незалежним. По всій країні цей стиль шукають. Багато акцій з національним прапором, надалі мабуть фантазуватимуть у напрямку гри з національними кольорами. Важливим персонажем стає національний одяг. Спробував походити в батьковій вишиванці — подорожні дивилися із співчуттям. Вдяг нову — помітив погляди із цікавістю до техніки й малюнка вишиванки.
Так що цілком можливо свято матиме свій дрес-код і в своїх національних костюмах святкуватимуть незалежність усі народи які живуть в Україні. Нам, до речі, давно пора задуматися над втіленням у життя імені єднаючого всіх громадян нашої Вітчизни. На зразок терміну — росіяни. Мені до вподоби неологізм славоукраїнець, тобто той хто несе славу Україні, незалежно ким є за національністю.
А може в цей день стане традицією вдягати чи демонструвати родинні реліквії, те чого ніхто й ніколи не віддасть, але порадувати ними, їх історією співвітчизників було б радісно.
Незалежність від сьогодення в таких святкуваннях хоч і ненадовго гарантована причетністю до вічності й відповідальністю людського походження.
Що робить країну незалежною? Що робить людину незалежною? Хто і що це гарантує? Незалежна людина залежить від країни, незалежна країна залежить від людей чи людства? Що сьогодні означає незалежність у світі де всі країни й всі люди залежать одне від одного? Словом все залежить від нас самих і незалежність також. Із святом Незалежності!
